Рік, який зостається позаду, певно, залишиться в світовій історії як рік змарнованих можливостей і невизначеності.   

Рік, який почнеться за кілька тижнів, багато в чому буде визначальним.

Фактично зараз на мапі світу починають проступати лінії майбутніх геополітичних розломів. Результати битв на українських фронтах значною мірою вплинуть на контури геополітичного ландшафту найближчих десятиліть і визначатимуть долю західної цивілізації, долю вільного світу.

Ці результати означатимуть, куди рухатиметься світ у ХХІ-му столітті: до відносно мирного співіснування країн з різним устроєм, — чи до хаосу, в якому домінуватимуть авторитарно-диктаторські режими, система міжнародної безпеки буде повністю знищена, а основним засобом для вирішення проблем у міжнародній політиці стануть війни і військові конфлікти.

Але в будь-якому разі війна, що триває в Україні, призведе до тектонічних геополітичних зсувів на планеті.

Майбутнє світу вирішується в Україні.

ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, що російсько-українська війна насправді триває не від 24 лютого, і не від 2014 року. Вона почалась навіть не за часів Богдана Хмельницького.

Ця цивілізаційна війна двох непримиренних екзистенційних ворогів триває майже тисячу років – з 1169 року, з часу спалення золотоверхого Києва дикою ордою зі Сходу, з періоду нашестя на древні русько-українські землі цілого сонмища племен азійських варварів, названих «монголо-татарами».

Так розпорядилась Географія, що українські землі – це східні ворота Європи, через які на захід принаймні починаючи з середини першого тисячоліття після Різдва Христового  мігрували в пошуках нових пасовиськ і свіжої здобичі десятки народів і культур степового Сходу. Практично всі вони більшою чи меншою мірою розчинилися в середовищі європейських автохтонів, асимілювалися з ними і забули (за незначними винятками) голос дикого свавільного Степу.

Проте Історія зіграла злий жарт, напоумивши русів-українців колонізувати лісові території за східними ворітьми Київської держави, запліднити їх державницьким інстинктом. Субстрат степових і лісових племен і народів, цей дикий азійський улус з центром у москві, виділився в окрему частину Золотої Орди, поєднавши у собі київську державницьку матрицю, хижу золотоординську експансію і болотяну яловість угро-фінських племен. Приватизувавши візантійську версію християнства і вкравши назву й історію Русі-України, цей хижак почав наливатися силою і кров’ю і згодом оформився в надзвичайно агресивну державу-монстра, яка за кілька століть внаслідок постійних агресій і воєн розрослася до гігантських розмірів.

Другою фатальною історичною помилкою волелюбних нащадків русів-українців було укладення військового союзу з москвою. Намагаючись позбутися залежності від експансивної католицької Варшави і убезпечитись від загроз мусульманського Півдня, гетьман Богдан Хмельницький сунув голову в московський «православний» зашморг нібито «братів по вірі», чим фактично підписав тяжкий вирок українській нації і українській державі на кілька століть.

Втім, незважаючи на «воссоєдінєніє» з козацькою Україною, а також на «прірастаніє» Сибіром і безкрайніми просторами євразійського материка, московитський хижак так і не зміг позбутися рефлексу первородства русько-української матриці і своєї ментальності раба. Відтак у свідомості цього гігантського геополітичного опудала, як в убогому мізку пса Шаріка, перетвореного професором Преображенським на людиноподібну істоту, навічно вкарбувалася печать своєї ущербності, комплексу неповноцінності і родова травма цивілізаційного покруча, рабське відчуття приналежності до слави і величі їхньої альфи і омеги, «матєрі городов русскіх» — древнього Києва. З часом ця дивна «любов» трансформувалась у маніакальне бажання підкорити волелюбний народ по обидва береги Дніпра, стерти будь-які ознаки нашої ідентичності (мову, культуру, історію, традиції).

Однак дика азійська експансія наштовхнулась на стійкий і глухий, певною мірою нутряний опір українців.

Криваві війни на підкорення змінювалися на більш ліберальну політику нищення ідентичності, коли окупанти зрозуміли: не обов’язково знищувати народ фізично, достатньо забрати в нього мову  та культуру – і народ припинить існування. Коли це не спрацювало, москва знову застосовувала радикальні методи підкорення нашого народу – терор, репресії, етноцид. Однак Україна не корилась.

Те, що комуністична ідеологія історично прижилася і пустила по всьому світу зловонні метастази саме в спадковому улусі Золотої Орди з його дикою азійською ментальністю, – не випадковість, а закономірність. Ця сатанинська ідеологія передбачає тотальну рівність, тобто тотальне рабство для всіх з керівною верхівкою наглядачів-господарів («партії»). Це геніально описав Орвелл у своєму пророчому романі «1984».

Саме комуністична ідеологія, матеріалізована в кривавий сатанинський терор і репресії, значною мірою спричинила руйнування нашого українського світу, всієї української цивілізації, і призвела до трагічного порушення генетичного коду нації, що негативно вплинуло на фундамент і характер незалежної української держави. На хирлявому фундаменті, хоч і замішаному на крові мільйонів українців, але поставленому вчорашніми брехливими і ледачими наймитами-злодіями, побудувати просторий, високий і світлий дім не вийшло. Як досить швидко з’ясувалося, тутешні московські холуї бачили Україну не як незалежну демократичну державу, а – як уламок совєцької імперії. Вони вірнопіддано молились на москву, регулярно їздили туди за ярликами на поклони. Кривавий московський режим, який століттями нищив Україну, для них був своїм, близьким. А Бандера, який захищав Україну від російських окупантів, оголошувався найлютішим ворогом і зрадником. Ці прокляті холуї і накликали на нашу землю велику біду…

Зрештою, протистояння двох цивілізацій-антагоністів (азійсько-ординської і євроатлантичної) досягло кульмінації після перетворення путіним, за підтримки «декласованих» низів, цих сучасних пролетаріїв, комуно-більшовицької росії в комуно-фашистську. Безнадійно хвора на тотальну ненависть до всього світу і на шовіністичну пиху, дика орда з глибин Азії прийшла, щоб «остаточно розв’язати українське питання», щоб знищити нас – нарешті і назавжди…

(З цього приводу варто згадати дещо з історії. Філіп Македонський, плануючи напасти на спартанців, написав їм: «Раджу вам здатися негайно, тому що якщо моя армія увійде до ваших земель, я знищу ваші сади, поневолю людей».

«Якщо», — зціпивши зуби, відповіли спартанці).

Тьма зі сходу була неминуча. Як неминучий з цього результат: люта ненависть, огида, відраза до окупантів як до скажених псів з боку українців. Як і неминучий висновок: війна триватиме до повної перемоги однієї сторони і повного знищення іншої. Бо надто різними у своїй цивілізаційній ментальності виявилися закляті сусіди: нащадки козаків, вільні українці – і нащадки рабів. Проклята пуповина розірвана. Наші шляхи розійшлися остаточно і кардинально. Україна – на захід у Європу, нацистський режим росії – на схід, у тайожні простори. Ймовірність їхнього мирного співіснування  неможлива.

Причому війна ймовірно триватиме десятиліттями: активна фаза може перемежовуватись перемир’ям, щоб потім знову спалахувати з новою силою… І так – до повної перемоги…

РОЗІРВАТИ ЦЕ СМЕРТЕЛЬНЕ КОЛО може вступ України до НАТО. Однак, зважаючи на геополітичні тенденції, Захід, на жаль, ще не дозрів до ухвалення такого рішення. Захід сьогодні мусить рятувати себе, – щоб врятувати нас. Захід мусить знайти механізми для самозбереження. Для цього Захід мусить кардинально змінити своє ставлення до зростаючих цивілізаційних загроз. Демократичний світ винен у тому, що допустив біду, вчасно не скрутив в’язи сатані. Джин виліз із пляшки і тепер, закликаючи «пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», погрожує джихадом усьому світові. Відтак Заходу вже не уникнути конфронтації з «віссю зла». Чим раніше це зрозуміє Захід, тим у світу більше шансів перемогти планетарне зло. При цьому є очевидним, що демократичний Захід всіляко намагається уникнути Великої війни, яка може спричинити глобальні катаклізми для людської цивілізації. Натомість росія прагне цієї війни. росія прагне реваншу. росія прагне переділу світу. росія прагне поділити на двох з Китаєм вплив у світі – як свого часу планували Сталін з Гітлером.

Тож питання: чи зупинять хижака, який прагне будь-що напитися крові, нерішучі спроби його опонента (ворога) уникнути сутички? Наскільки стратегічно далекоглядними є сподівання, що хижак заспокоїться сам, відповзе до себе в нору і стане травоїдним?..

Ці сподівання – недопустимо наївні і небезпечні…

БЕЗПЕРЕЧНО, ГОЛОВНА ЗАГРОЗА СЬОГОДНІ – російсько-українська війна.

Зайве казати, які виклики для людської цивілізації несе гіпотетичний програш України (а це принаймні збереження статус-кво станом на тепер і відповідні торги Заходу й України з москвою, які можуть закінчитися неприйнятними для нас компромісами). Зрозуміло, що ми не сприймаємо такого сценарію, однак ховати голову в пісок за методом страуса, думаю, не кращий варіант.

Отже, така «перемога» росії буде «продана» світові як перемога на усім колективним Заходом. Відповідно, росія в очах «глобального Півдня» набуде статусу країни-переможця, яка не побоялась кинути виклик всемогутній і ненависній Америці. Китай таким чином змушений буде до певної міри рахуватися з «переможцем», що неминуче призведе до зміцнення їхнього військово-економічного союзу і посилення апетитів Китаю. І «на кону» буде не лише Тайвань, адже Пекін успішно навертає в число своїх економічних сателітів все більше країн.

При цьому через своїх проксі (Іран, КНДР, терористичні структури) Китай продовжить кошмарити вразливі точки на мапі планети.

Перемога України, за умови, що вона залишиться позаблоковою, а Захід не зробить належних висновків, зовсім не гарантуватиме спокою для нас і для світу. Відчувши смак крові, росія, зализавши рани і наростивши мілітарні м’язи, за якийсь час знову повернеться, щоб вбивати, підкорювати і загарбувати.

Примара нової війни нависне не лише над Україною.

НА ЖАЛЬ, ХХІ СТОЛІТТЯ пройде під знаком протистояння цивілізацій – цивілізації вільного світу з «віссю зла». Лідер «осі зла» — Китай, а з ним потенційні «вигодонабувачі» (рф, Іран, Північна Корея) за сприяння численних терористичних «проксі» і геополітичних холуїв на кшталт Лукашенка та «троянського коня» росії в Європі Орбана, — будуть намагатися здійснити переділ світу, встановити новий світовий порядок, в якому вцілілим країнам демократичного (умовного) Заходу спершу буде відведена роль замкнених у своїх кордонах аутсайдерів без жодного впливу на планеті, а згодом, в ідеалі, «вісь зла» планує взяти під свій контроль – економічний, політичний, військовий – весь світ, включаючи США і Західну Європу.

Реалізація такого плану означатиме для планети повернення до Середньовіччя зі значно гіршими наслідками – диктат сили, повне нехтування системи міжнародного права, знищення демократії і придушення будь-яких громадянських свобод, хаос, тероризм, голод у країнах третього світу і міжцивілізаційні, міжетнічні конфлікти в різних точках планети, безкінечні війни, в тому числі й з використанням ядерної зброї, за території і за доступ до природних ресурсів, яких на планеті ставатиме все менше…

Це вже навіть не Орвелл з його перманентним протистоянням між Євразією, Остазією і Океанією…

Це – планетарний жах, до якого ще не доросли навіть автори голлівудських страшилок про кінець світу.

Чи можна уникнути такого апокаліптичного сценарію?

Світ міняється радикально. Однак країни Заходу ще можуть зупинити його сповзання у прірву. Країни Заходу ще можуть перехопити геополітичну ініціативу, яка нині перебуває в руках «вісі зла». Для цього вони мусять прокинутися від цивілізаційної сплячки, яка більше схожа на летаргійний сон, Мусять зрозуміти: зло хоче знищити «вільний світ», відтак ставитися до цієї смертельної загрози «демократично», «толерантно» — бути наївним ідіотом, який власноруч сукає мотузку для свого ката.

Народи країн Заходу мусять усвідомити колосальну загрозу, яка постала перед планетою після 24 лютого і яка з кожним днем лише наростає. Мусять усвідомити: якщо сьогодні не зупинити зло в Україні, воно завтра прийде у їхні затишні ситі домівки і спалить їх. Але усвідомити – мало. Потрібно діяти – рішуче і негайно. Війну в Україні «вісь зла» розглядає як генеральну репетицію, як пролог і полігон для майбутніх експансій. Перемогти рашистську гадину в Україні – означатиме зламати їй хребта. Перемога України означатиме, що людство, опинившись на роздоріжжі, вибрало шлях, на якому світить сонце надії, а не рухається в напрямку пітьми і вселенського жаху.

Другий чинник, який є теж надзвичайно важливим – президентські вибори в США наступного року. Перемога Трампа може призвести до руйнування євроатлантичного союзу, а відтак до ослаблення ролі США і посилення в Європі і на планеті впливу Китаю і росії, і, відповідно – до зазначених вище трагічних наслідків для планети.

Перемога Трампа може стати катастрофою для світу.

У цьому контексті велике значення мають події на Близькому Сході, де форпост демократичного Заходу – Ізраїль –  опинився перед загрозою знищення з боку Ірану та ісламських терористичних угруповань. Серйозну небезпеку для Заходу становить зростання антисемітизму на планеті, в тому числі в країнах демократії. Це дуже небезпечний дзвінок, який свідчить, що цю карту Китай, росія, Іран et cetera можуть використовувати надзвичайно ефективно – в поєднанні зі спровокованими ними праворадикальними рухами як реакцією на, знову таки, спровоковану ними ж мігрантську кризу, коли європейські країни змушені будуть робити вибір – або приймати сотні тисяч голодних мігрантів з країн Азії і Африки, або ж – зупиняти їх на своїх кордонах, що також безперечно викличе загострення. Збільшення неконтрольованого потоку мігрантів у країни демократичного Заходу неминуче призведе до зростання числа конфліктів і напруженості і зумовить посилення підтримки популістів і правих сил у цих країнах. У недалекому майбутньому це може спричинити дуже серйозні проблеми для Європи, відтак – і для всього вільного світу.

Фактично Україна з Ізраїлем опинилася в одному човні, і тепер від Заходу, насамперед від США, залежить, чи він потоне, потягнувши за собою весь Захід, чи випливе. При цьому слід зауважити, що перспективи зберегти владу в ізраїльського прем’єра Нетаньяху, який раніше не приховував своїх симпатій до путіна, близькі до нуля. (До речі, Україна – одна з небагатьох країн, де після 7 жовтня не зафіксовано, здається, жодної антисемітської акції. Це – свідчення громадянської зрілості українців і нашої солідарності з єврейським народом).

У КОНТЕКСТІ ВІЙНИ нас, українців, цікавить все, що відбувається по той бік лінії фронту чи на території ворога. Кожна невдача ворога, кожна його поразка – це наш успіх.

Разом з тим нині, зважаючи на змарновані очікування від обіцяного контрнаступу і на тривалий психологічний прес і напругу, викликані війною, хтось із нас зневірився, втомився чекати, можливо, розчарувався…

Запам’ятаймо: вурдалак саме цього чекає. Наша зневіра – це ті тріщини, в які він залазить, щоб чинити свою підступну і руйнівну для нас роботу. Наша зневіра – це зрада стосовно наших героїв, які мужньо і самовіддано захищають Україну від фашистської росії. Наша зневіра – це зрада пам’яті тих героїв, які віддали свої життя за наше майбутнє у вільній демократичній Україні.

Коли комусь із нас тяжко і хочеться вити від зневіри, подумаймо про те, що наш ворог – далеко не такий всесильний, як він намагається показатися світові. Що це далеко не «друга армія світу». Що це «колос на глиняних ногах», перевага якого над нами – лише в ядерній зброї, людському м’ясі рабів і шалених нафтогазодоларах.

Але ця перевага зовсім не означає ворожої перемоги.

Фактично російська воєнна кампанія в Україні – катастрофа для росії, гучний геополітичний ляпас перед усім світом: насправді могутність «другої армії світу» — міф, фантом, мильна бульбашка.

Насправді в росії не існує хороших сценаріїв майбутнього. Нема хороших ходів у її фюрера. Крах проекту «русского міра» – неминучий.

Хоча ймовірність того, що остання на землі імперія розвалиться за результатами російсько-української війни – на жаль, доволі низька, однак вірогідність її розпаду впродовж ХХІ-го століття, а можливо, і в найближчі десятиліття – дуже висока.

При цьому ерефія вже позбавилась статусу «наддержави», вдвічі збільшились її кордони з НАТО, вона все більше потрапляє в ізоляцію,  у васальну залежність від Китаю і втрачає союзників по всьому світу, в тому числі і з т.зв. колишнього соціалістичного табору. В Україні задушені і дезорієнтовані недобитки проросійських сил сидять як миші під віником. Казахстан, а з ним і інші середньоазійські держави, поступово переходять під вплив Пекіна, який також витісняє росію з Африки. Азербайджан – уже під повним «патронатом» Анкари, яка, беручи приклад з Китаю, змушує росіян «забирати манатки» з Близького і Середнього Сходу. Молдова намагається порвати будь-які зв’язки з москвою, натомість у перспективі її зближення з Румунією неминуче. Вірменія, пізнавши всі принади московської «дружби», робить відчайдушні зусилля, аби скинути зі своєї шиї петлю і пірнути під парасольку Заходу. Хвалене ОДКБ як «антитеза НАТО» перетворилось в імпотента.

Хто ще в ярмі? Білорусь і до певної міри Грузія. Але Білорусь як «співучасник» тримається виключно завдяки режиму картопляного дуче, однак, знову ж таки, ця країна вислизне з московського зашморга, як тільки з’явиться така можливість. У Грузії народні настрої – переважно антиросійські, і її втрата для росії – лише питання часу.

Щоправда, ще залишаються теперішні союзники одіозного кремлівського режиму – Північна Корея, Іран, Сирія, Еритрея, ХАМАС, Хезболла, йєменські хусити, ІДІЛ, Талібан і дрібніші терористичні банди по всіх закутках світу.

Тьма…

Ця країна пройшла точку неповернення, Бог, здається, її покинув остаточно і безповоротно, відтак перспектива мордору – зростаюча турбулентність, прірва і дно. паРаша повернулася в найгіршу редакцію совка: сталінську, в якій панує нацистський культ війни. Численні санкції поступово, але неухильно, як шашіль дерево, підточують її економіку. Вже нині росію буквально розриває від постійних техногенних аварій, перманентних вибухів і пожеж, вона неухильно сповзає в технологічну деградацію. Країну покинули, змушені були втекти з неї сотні тисяч освічених фахівців у різних галузях. Гігантські витрати на війну призводять до все більшого зубожіння «глубінного» населення росії, що неминуче призведе до зростання соціальної напруги, навіть зважаючи на унікальну рабську покірність цих мільйонів прокажених zомбованих «тєрпіл». Закінчуються, здавалося б, безкінечні запаси совєцьких снарядів, ракет і техніки, відтак москва ганебно жебрає зброю в Ірану й Північної Кореї і, підібгавши хвоста, викуповує в африканських країнах раніше подаровані допотопні танки й гармати. Ніби пошесть, гігантськими просторами паРаші розповзаються злидні, насильство, смерть, злочинність, дорожнеча, диверсії, наркоманія, алкоголізм, все більш масовим явищем стає дезертирство, деморалізація і облави на мігрантів і призивників. Країна закривається від світу. Скоро почнуться погроми і факельні походи. Тотальне шовіністичне марення і примітивна пропаганда спадкоємців геббельса, прийнята на озброєння ідеологія ненависті і побєдобєсія перетворює русскій охлос, якому невідома свобода, на стадо безмозглого тупого бидла, на збіговисько люмпенів з лепрозорію, які  встали «с колєн», щоб стати раком перед усією планетою, виставивши світу зі свого гетто зачумлені й завошивлені «скрєпи».

Держава-терорист, ця ракова пухлина на тілі планети, деградує, перетворюється на безодню мракобісся, на територію, всуціль нафаршировану лютою ненавистю до світу, злобою і агресією, і населену темною безпросвітною масою, яка живе у своєму придуманому здичавілому світі.

Це не комунізм і не фашизм. Це ще гірше. Це самознищення zомбі в концтаборі.

Але протестів нема і не буде. Раби, які мазохистськи насолоджуються лютим свистом нагаїв над своїми головами, не протестують, а продовжують покірно йти на забій, аби здохнути за сталіна і кобзона з балалайкою і в лаптях. Колишній талановитий режисер, а нині гидотний путінський гнус нікіта міхалков винайшов для цього путінського кріпосного сміття «геніальну» формулу: «Вища свобода – це коли не потрібно вибирати». («Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – сила»).

ЩО НАДАЛІ ЧЕКАЄ УКРАЇНУ?

Дуже хотілося б помилитися, але війна, вочевидь, не закінчиться в 2024 році. Знову ж таки, багато визначать американські вибори, від результату яких як ніколи залежить доля України.

Разом з тим, викликають тривогу деякі тенденції, які вже видно неозброєним оком.

Насамперед – у нас досі відсутня державна стратегія, бачення перспективи (пам’ятаєте сакраментальне від першої особи держави: «У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України»). Уряд зі слухняним прем’єром і з усіма покірними міністрами, слуги з Верховної Ради, місцеві відсортовані і проскрибовані управлінці – всі  ці гілки влади керуються з Офісу президента, практично в ручному режимі. Причому слухняність стимулюється бонусами, непослух карається відлученням від годівниці. За незначними винятками, на всі щаблі влади призначаються не професіонали, а випадкові персонажі у форматі «Чєво ізволітє?».

Не менш важливою перешкодою на шляху до демократичного Заходу є «боротьба» української влади з корупцією, що більше схожа на імітацію.

Також ми досі не визначилися з державною доктриною зовнішньої політики і переважно реагуємо на подразники, а не намагаємось пропонувати свої геополітичні візії. У сучасному світі, беручи до уваги вузлове значення України, це означає рухатися всліпу в кімнаті, в якій кишать отруйні змії і хижі голодні звірі.

Непідйомним для влади і для громади залишається непросте, але винятково важливе питання розвитку і долі української національної культури. Адже відомо, що шмат ковбаси націю не консолідує. Тут передбачаються дуже великі проблеми, які, на жаль, безпосередньо вплинуть на наш післявоєнний розвиток. Але це – тема для окремої великої розмови.

Зважаючи на те, що під час війни критикувати лідера держави – лити воду на млин ворога, все ж обережно скажу, що нас не можуть не тривожити характерні ознаки авторитаризму, які проступають на тлі державницьких реляцій. Здається, на Банковій увірували, що прийшли назавжди (так нещодавно вважали ті, хто «не гнав порожняк», але де вони зараз?), відтак поява людини, яка жодним чином не проявила своїх політичних амбіцій, проте користується в народі величезною популярністю, спричинила у найвищих кабінетах ревнощі і нервове нетримання емоцій. Хотілося б помилитися, але, здається, тимчасові господарі цих кабінетів здатні на все, щоб позбавитися небезпечного для них (потенційного) конкурента – навіть якщо ціна буде зависокою для обороноздатності країни і її входження до європейських і євроатлантичних структур.

Авторитаризм – це, панове, на схід, за Хутором Михайлівським. Але там – наш лютий ворог, який намагається нас знищити, і наші дороги з ним розійшлися, будемо сподіватися, остаточно і назавжди. Наш порятунок – демократичний Захід, але з нашим авторитаризмом Україну туди не візьмуть, а залишать бовтатися на околиці цивілізації як здобич для хижака.

Чи розуміють це високі державні мужі? Адже ставки надзвичайно високі – життя і смерть мільйонів українців, життя чи смерть української держави.

При цьому варто зазначити, що нинішня українська влада – це дочка і онука всіх попередніх українських влад, які переважно приходили, щоб красти і брехати, або ж сподівалися якось пропетляти між крапельками.  Не вдалося. Карма наздогнала всіх нас у подобизні божевільного сатани і його божевільного народу. Теперішнім 20-40-річним українцям доводиться розплачуватися  кров’ю і життями за продажність, брехливість, ницість і нікчемність політиків, які, підтанцьовуючи «і нашим, і вашим», правили цією країною впродовж тридцяти років і практично нічого не зробили для того, щоб зробити її могутньою і демократичною, а виставили її як беззахисну сліпу сироту на цивілізаційних роздоріжжях.

СВІТ ПОВИНЕН ЗНИЩИТИ РОСІЙСЬКИЙ ФАШИЗМ — як свого часу був знищений фашизм німецький.

Війну можна завершити лише одним способом – перемогти росію.

Це зробить Україна – разом з демократичним Заходом, частиною якого ми є.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ