Олексій Гончаренко (фракція ЄС) став першим діючим депутатом ВР України, який, фактично, закликав до капітуляції у війні з Москвою, з усіма можливими наслідками: втратою державності й новим геноцидом української нації. 

Ось що означає не бажання вчитися на помилках минулого. 

Оскільки у ВР не знайшлося депутата, який би розповів йому про ці уроки, то нагадаю про них. 

Літом 1917 лідери Центральної Ради Михайло Грушевський і Володимир Винниченко уже вели переговори з Московією у переконанні, що Україна може існувати у складі «демократичної Росії». 

Після «мирних переговорів» з’явився компромісний Другий Універсал: Україна відкладала повну незалежність до Установчих зборів, а Росія визнавала Генеральний Секретаріат як владу українців у Києві. 

Але щойно політична криза в Петрограді вщухла, росіяни миттєво зрадили домовленості. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію», якою перетворив український уряд на свій підконтрольний орган і своєю директивою відрізав від України Харківщину, Катеринославщину (Дніпро), Херсонщину та Таврію (Крим), заявивши, що це «не українські землі». 

Коли до влади на Московії прийшли більшовики вони одразу рушили війною на Київ, а УНР проголосила повну незалежність (Четвертий Універсал), щоб стати повноправним суб’єктом міжнародного права. 

9 лютого 1918 року УНР підписала «мирний договір», де був чіткий пункт: Росія зобов’язується негайно вивести війська з України, припинити будь-яку агітацію і визнати УНР. Під тиском німецьких штиків більшовики підписали договір, але залишили в Україні свої партизанські загони та агентуру, готуючи ґрунт для наступного удару. 

За правління Павла Скоропадського в Києві відбулися наймасштабніші прямі «мирні переговори». 12 червня 1918 року сторони навіть підписали «мирний договір». І це була класична московська димова завіса. Щойно восени 1918 року німецькі війська почали залишати Україну, Москва миттєво оголосила київські договори «недійсними папірцями» і кинула на УНР армію своїх головорізів. 

Кожні переговори України з Московією завершувалися однаково. Росія сідала за стіл лише тоді, коли програвала на полі бою або підпадала під жорсткий міжнародний тиск. Росія підписувала папери лише для того, щоб перегрупувати сили. І Росія завжди порушувала угоди щойно відчувала слабкість України чи її союзників. 

Україна пройшла весь можливий спектр дипломатії з Росією – від спроб знайти компроміс із московськими «лібералами» до «мирних угод» із більшовиками. Результат: втрата державності у 1920-х роках та подальший Голодомор як прямий наслідок того, що свого часу українські лідери повірили в можливість «чесного миру» з Москвою. 

В ім’я правди треба наголосити, що тоді так думали не всі. З-поміж тих, хто ніколи не вірив Москві були полковники, а згодом Голови ОУН Євген Коновалець і Андрій Мельник, могили яких тепер в Україні як нагадування про ті буремні часи, коли стало очевидним, що «мир» із Московією гарантують не підписи на папері, а лише Українська армія.

Богдан ЧЕРВАК,

Голова ОУН