Дуже важко писати щось про власного сина. Бо для мене це не біографія, це життя. І моє власне. 38 років разом. І все… Але ми обоє знаємо чому. Бо інакше для нього було просто неможливо. Якщо ти людина з гідністю, ти став і закрив собою мене, матір, дочку, дружину, і це неважливо, колишню чи майбутню. Жінку. Усіх жінок, дітей і чоловіків, хто залишились за спиною. Став і закрив собою. І поряд з ним і він поряд з вами, стали ви. Перші, добровольці, найсвідоміші, наймужніші. Отака біографія. А так да… Вчився, працював, боровся, досягав. Досяг. Мій син для мене герой. І цього досить. Ми ще побачимось /мама/
Сьогодні річниця Юрка “Товариша” Лебедєва.
Це людина, яка знала свою справу. В Бахмуті Товариш бігав як угорілий між під*х позицій, проводив індивідуальні бойові дії та навіть в часи паніки багатьох підрозділів зміг зібрати свою групу, яка почувала себе впевнено з цим героєм, та дуже активно працювала.
Одного разу він був дуже збентежений, коли на його очах пі*ри розстріляли стареньку місцеву бабусю, яка хотіла вийти з зони бойових дій разом з сином. Він та його хлопці влаштували москалям свинцеве пекло, бо він знав, що ці тварі робитимуть так на всій українській землі, якщо не зупиняти їх щосекунди.
Я можу описати Товариша просто двома словами – унікальна людина. Своєрідна багатослівна манера спілкування дуже бісила в радіоефірі, а коли мені треба було йому повідомити по рації делікатну інформацію, яка могла коштувати життя і яку з ряду причин не можна було говорити в ефірі, я дізнався про його улюблену тварину – Капібара. Товариш, як на зло, в рацію почувши Капібара не зміг не видати себе в його манері, але йому дуже щастило і він повертався живий, навіть ходивши в повний зріст.
Всевишній забрав Товариша пізніше, вже в Іванівському, коли він носив бк для хлопців. Як мені розповіли, міна влучила в нього, але я точно знаю, що він був щасливий в бою і зараз сміється на Небесах з отої Капібари 
Вічна слава Герою УВО!
Честь /”Хрест”, 28.01.2026/
Друг “Товариш” був непересічною людиною, Людиною з великої букви. Минає час і ми розуміємо, з ким були поряд і кого втратили :-(
Юру памʼятають не тільки побратими — в мирному житті він був і справжнім активістом (зокрема, в ініціятиві “Збережемо старий Київ”), і фаховим юристом на високій посаді, і оригіналом з власним поглядом на речі, і просто класним товаришем.
Розповідав як не зміг потрапити на війну в 2014-му через проблеми зі спиною і проводив фізкультурні заняття для всіх охочих, на яких вчив тримати спину в нормі — і давав всім таку нагрузку, що аж ой.
А в Бахмуті, розказували побратими, тримав собою цілу групу бійців, які мало кому могли б так само довіряти командирство. А коли не було групи — просто воював сам. А через кілька днів зʼявлявся в чаті і писав, що, мовляв, все добре, але “так, поспати б не завадило”. Справді, легенда /”Пішохід”/.
Товариш — командир і піхотинець, який ішов там, де страх мовчав. Він був щитом для побратимів, опорою для тих, хто падав, і світлом у темряві бою. Його кроки відлунювали рішучістю, а погляд — спокоєм і силою, якої потребували всі поруч.
Він жив для України, для миру на рідній землі, для тих, хто чекав його повернення додому. Його руки тримали побратимів у найважчі моменти, а його серце билося в ритмі боротьби, що тепер звучить у пам’яті кожного, хто його знав.
Він умів надихати, підтримувати, навіть посміхнутися у найтемніші дні. Його відвага і щирість залишили незгладимий слід — у душах людей, у бойових стежках, у кожному подиху свободи, яку він захищав.
Він жив, щоб боротися, і залишив нам світло, яке ніколи не згасне /”Кислий”/.
