Пархом — механік-водій, воїн, який тримав техніку і побратимів у русі навіть тоді, коли здавалось, що нічого не врятувати.
Він знав кожен двигун, кожну гайку, кожен клапан так, наче вони були частиною його самого. Його руки оживляли машини, а його серце підтримувало тих, хто поруч.
В дорозі, під обстрілами, серед небезпеки, Пархом залишався спокійним і впевненим, допомагаючи вижити і тримати фронт. Його досвід і відданість були надійним щитом для всіх побратимів.
Він жив для служби, для тих, хто йшов поряд, для перемоги України. Його праця, відвага і душевна теплота залишили світлий слід у серцях тих, хто його знав /”Кислий”/.
Пам’яті Пархома
Галюцинації після контузії
химерні, як сама війна:
від карикатурних персонажів
до живої Матері Божої…
Та найчастіше ввижаються
очі побратима,
в серці якого вже жив уламок
120-ти міліметрової міни.
Той погляд, відлітаючи до Вирію,
ніби попрохав:
«Скажи мамі, щоб не плакала,
і помстися за мене
хоча б гарним віршем…» /Сергій Пантюк, “Сліва”/
Друг “Пархом” — надійний, роботящий, супер-водій і веселун. Приїхав на війну в перший день на велосипеді — і десь там і лишив його біля воєнкомату. Згадував про родинні місця на Донеччині і дуже хотів туди повернутись. Жив і боровся, щоб колись ми це зробили. Памʼятаємо! /”Пішохід”/
Подкопаєв Сергій Володимирович народився 25.04.1986 р. у м. Володимир Волинський, тепер місто Володимир Волинської обл. Дитинство почалося з садочка. Потім була школа. Закінчивши 9 класів пішов вчитися в ВПУ на тракториста-машиніста, де по закінченні отримав водійські права категорії С.
Він з дитинства любив техніку, тому питання вибору ким бути ніколи не стояло, він знав що буде водієм. Ще він добре малював, мав здібності. Закінчив художню школу, але бажання бути водієм стало перевагою. Навіть строкова служба в армії півтора роки пройшла в основному за кермом.
Любив життя. Йому завжди було все цікаво. Та тільки умови не завжди дозволяли жити так, як планувалося. Приходилося часто змінювати роботу лише із – за того, що за важку працю платили копійки, не хотіли оформляти офіційно, працював майже без вихідних, а про відпустку навіть не було й мови.
Працював на Моршинській, АТП при БКК, возив торти та іншу їхню продукцію, на Carlsberg. Остання його робота була водієм в АТП, що обслуговувала супермаркети “Велика кишеня” та “Велмарт”. Нарешті оформили офіційно, колектив хороший, умови праці, зарплата. Та все рухнуло, коли 24.02.22р. рф почала повномасштабне вторгнення в Україну. Хіба можна було думати про щось інше крім того, як захистити країну?
Після довгого пошуку до кого примкнути, нарешті за допомогою друзів було прийнято рішення якимось чином в цей самий день, 24.02. добратися до Дарницького військомату, де формувався добровольчий батальйон УВО, що пізніше стало ТрО 112 бригади 126 батальйон. У нього зовсім ніякого спорядження не було, взяв лише необхідне, документи, сів на велосіпед і поїхав… Там разом зі всіма отримав зброю і відправилися бити ворога біля Києва, потім на Київщині. Коли звільнили Київщину продовжили бити ворога на Сході України. Його бойовий шлях обірвався 05.04.2023р. під м.Бахмут Донецької обл.
Похований на Алеї Слави на Лісовому кладовищі м.Києва /Олександра Подкопаєва/.
