Доброволець, поранений в 2014-му; з лютого 2022 — в лавах УВО. Надійний товариш, майстерний технік-зброяр, один з кращих у всьому. Кулеметник, загинув на передовій позиції під селищем Курдюмівка. Памʼятаємо! /”Пішохід”/
***
Щирба Тарас Михайлович народився 20 липня 1985 року в місті Тернополі в українській патріотичній сім’ї Щирби Михайла Михайловича і Щирби (Величенко) Надії Антонівни, названий на честь величного Шевченка. Продовжувач козацького роду, Січових Стрільців прадіда Величенка Степана та Захарків Дмитра, члена ОУН прадіда Смакоуса Михайла, воїнів УПА бабусі Стефанії Величенко (Захарків) та дідуся Величенко Антіна.
Ріс щасливий, усміхнений, веселий, непосидючий з сестрою Оксаною в любові та турботі батьків. Засинав під мамині колискові, якими слугували козацькі та народні українські пісні. З самого малечку був проворний та кмітливий. З двох з половиною років до п’яти, коли батьки були на роботі, Тарасика доглядав дідусь Антін (учасник УПА). З ним він проходив свій перший вишкіл борця за Україну. Дідусь багато розповідав про козаччину, читав, розказував вірші Кобзаря, прививав любов до рідної землі, ходив з ним на прогулянки.
Згодом відвідував дитячий садочок № 33, швиденько адаптувався, знайшов багато друзів і біг з великим задоволенням кожного дня. У 1991 році в шестирічному віці вступив до ТЗОШ № 23, з 1997р. навчався в Тернопільській класичній гімназії. Відвідував гуртки різьблення, випалювання, чеканки, скалолазіння, боротьби айкідо. Доглядав акваріум з рибками, любив тварин і природу.
У 1999 році перейшов навчатися в Технічний ліцей м. Тернопіль. Подружився з всіма однокласниками, зустрів вірних товаришів. Веселий, винахідливий, справедливий, прямий, товариський,- так його характеризували учні, з якими він навчався,- завжди перший йшов на допомогу, намагався всіх згуртувати і примирити.
У 2002 році Тарас вступив до Тернопільського державного технічного університету імені І. Пулюя. Разом з ним вступили його близькі товариші ліцеїсти, з якими вони прожили своє студентське життя, а потім дружбували один одному на весіллях і ставали хресними батьками в новостворених їхніх сім’ях, товаришували до останніх його днів. Тарас був дуже активним, комунікабельним: член факультетної команди КВН “25 кадр”, учасником патріотичних заходів ТУСК “Обнова”, вивчав історію України та релігії.
З друзями влаштовували відпочинок в горах, подорожі лабіринтами печер, риболовлю з ночівлею в палатках, відвідували музичні фестивалі, переглядали вистави у драмтеатрі. Викладачі згадують його як наполегливого у своїх судженнях, з відстоюванням власної думки, він відносився до типу людей, які знають чого хочуть. На канікулах Тарас ішов працювати, здобуваючи різні робочі професії: столяра, слюсаря, будівельника, зварювальника, навчався ремонтувати автомобілі, здобував різні знання та навики. З татом їздив у село до дідуся Михайла та бабусі Михайлини, де освоїв усі сільськогосподарські роботи, управління кіньми і трактором. Любив проводити час на природі.
У 2004 році Тарас приймав участь у Помаранчевій революції. Це був початок його відкритої боротьби за зміцнення України. Тарас був щирою, надмірно доброю, товариською, справедливою людиною, ніжний, чуттєвий, ніколи не гнівався, проте не йшов на сумнівні компроміси, основні життєві принципи відстоював до кінця, хотів все встигнути.
2007 рік, Тарас закінчив навчання в університеті, здобувши кваліфікацію інженера- електрика, ставши дипломованим спеціалістом. Працював на різних посадах за обраною професією. Про нього відгукувалися як відповідальну, чесну і добру́ людину, якісно виконував свої обов’язки, завжди перший зголошувався на виконання небезпечних робіт. Користувався авторитетом у колективах.
22 листопада 2008 року одружився з Дигідь Іриною Миронівною. Незабаром в молодій сім’ї народився первісток Арсенко. А в часі Революції Гідності – другий син Максимко. Коли він трішки підріс, літом 2014 року Тарас пішов захищати Україну від московської навали в добровольчий батальйон. Одержав позивний “Тік-Так” (навчав як працюють міни). Побратими стали ще однією сім’єю, з якою ніколи не втрачав зв’язку. Перші бої, перші втрати близьких друзів внесли свої зміни у свідомість Тараса. Одержав поранення, повернувся на лікування додому.
Народився третій синочок Назарко. Сім’я була щаслива, дітей виховували у любові, теплі, ніжності, огортаючи турботою. Часто їздили в село допомагати родичам дружини, Тарас виконував із задоволенням усю сільськогосподарську роботу. Усією сім’єю ходили в ліс, збирали ягоди, гриби. Часто з синами ходив на риболовлю, вчив їх усієї мудрості рибалки. Кожен відпочинок закінчувався татовим смачним шашликом.
Тарас завжди говорив, що буде повномасштабна війна і от 24 лютого 2022 року ранком прозвучала найстрашніша вістка, пролунали вибухи на великій території України, ворог посунув на Київ. Тарас зразу дістав свої військові обладунки, склав їх у наплічник, відвіз дружину з синами в село до її батьків, зателефонував своїм побратимам і 27 лютого 2022 року вирушив до Києва, московська орда вже була на околицях столиці.
Прощаючись сказав нам, що його побратими зібралися в Києві, тож їде з ними боронити Україну: «Мушу їхати. Бо коли мої сини виростуть і запитають, де я був, коли москаль топтав нашу землю, що я їм відповім? Це мій обов’язок – захистити їх і нашу Неньку». Усвідомлено йшов на війну, ризикуючи життям, віддаючи себе повністю, потребуючи помсти за побратимів, яких втратив у 2014 році.
Боротьбу свою розпочав в складі 126 батальйону ТРО, тут знадобилися навики будівельника та різні інші вміння, адже будував бліндажі, споруджував окопи, налагоджував роботу буржуйок, зокрема, на околицях Києва. Передавав свої знання молодим воїнам-добровольцям, які стали на захист Батьківщини.
У серпні Тарас прийняв посаду розвідника в 23 Окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького Сухопутних військ Збройних сил України військова частина № А7292. Виконував спеціальні доручення, про які не розказував навіть рідним. Одного разу коли отаборилися в лісі і крім сухпайків не було нічого, він наловив риби і приготував для всіх уху.
За 9 місяців служби лише кілька разів приїжджав додому на день-два побачитись з рідними. Перша і остання відпустка була на початку листопада 2022 року. Цих вісім днів були незабутніми, це було найбільше щастя для дітей, дружини, батьків та усіх рідних. Тарас був врівноважений, цілеспрямований, серйозний, говорив, що війна скоро не закінчиться, дещо засмучений і втомлений, напевне знав, що скоро поїде на передову. Прощаючись з синочками, сказав: «Я їду воювати за Україну, а ви навчайтесь, щоб збудувати сильну державу». Він залишився у кожному своєму синові. Дивлячись на них, бачиш його.
Останній бій Щирби Тараса Михайловича відбувся на Донеччині в Бахмутському районі у складі військової частини А4438. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, виявлену стійкість, честь, хоробрість з надзвичайним ступенем мужності та здатності до самопожертви нагороджений державною нагородою України орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
В нагородному листі зазначено, що в боях у смт. Курдюмівка та біля неї з 11:00 27.11.2022 р. по 16:00 28.11.2022р. Щирба Т.М. у складі кулеметного розрахунку першої роти спеціального призначення приймав участь у боях. Самостійно під вогнем супротивника перебрався на правий берег каналу Сіверський Донець – Донбас, зайняв позиції на фланзі ВОП, який здійснював оборону дамби, та замаскувався. Розрахунок Щирби Т. М. декілька разів вогнем майже впритул у фланг, зривав спроби наступу супротивника в ніч з 27 на 28 листопада. 29.11.2022р. знову прийняв участь в обороні дамби. Разом з двома іншими кулеметними розрахунками знаходився в центрі оборонних позицій, в ході бою Тарас разом з побратимами одержав поранення в наслідок ворожого мінометного обстрілу. Він надав допомогу пораненим та після їх евакуації повернувся на позицію, де продовжив вести вогонь по супротивнику. Одержав друге поранення, яке виявилось смертельним.
Щирба Тарас Михайлович спочиває в рідному місті на Пантеоні Героїв на Микулинецькому цвинтарі. Йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя».
Тарас прожив життя гідно, з вірою та вірністю ідеї Незалежної Самостійної України. Завжди боровся за верховенство справедливості. Намагався допомогти усім потребуючим, не шкодував себе, був людиною щирого і відкритого серця, сповідував християнські істини та вірив в перемогу. Віддав життя, щоб нація не скорилася, а Україна жила і процвітала на віки /Ірина Щирба/.
