Створення Пантеону Героїв — славетних українців, які хоробро віддали життя в боротьбі за вільну Україну має бути нашим головним завданням. Ідея перепоховання видатних діячів обговорювалась роками, і вона повинна реалізуватись сьогодні, невідкладно і без вагань, адже їхнє повернення в рідний край — це не тільки повернення історичної пам’яті, але й формування у свідомості наших людей національної ідентичності, шанобливого ставлення до українських борців, наслідування їхніх справ і принципів.

Присвятивши своє життя Україні, славетні діячі змушені спочивати на чужині. І якщо тривалий час нам не давала змоги цього зробити радянська влада, що поневолила український народ на довгі роки і всіляко оскверняла пам’ять та діяння наших звитяжців, переписувала історію і встановила свій культ, змушуючи прославляти окупантів, то зараз в нас є можливість реалізувати перепоховання справжніх Героїв України після здобуття Незалежності. Власне кажучи, це давно пора було зробити. І сьогодні це завдання є критично важливим для нас, яке доведе, що українці пам’ятають своїх героїв, а не цураються і забувають.

Зведення їхнього п’єдесталу буде гідним їхньої славної пам’яті. І як згадувала у своїй статті “Партачі життя” Олена Теліга: ”Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’­яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в міліони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоби в найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.”

Доки інші країни можуть з гідністю шанувати своїх діячів, в Україні донині залишаються маловідомими власні герої, напівзабутими і покинутими в чужому краї, але всі вони б хотіли нарешті спочити в незалежній Україні — в омріяній і здобутій в боротьбі, зокрема саме завдяки їхньому внеску в справу. Наш власний національний Пантеон Героїв стане не просто сакральним місцем, а затвердженням того, що ми гідно подбали про їхню пам’ять, повернувши із забуття, виконавши їхній заповіт, а також і продовжуючи справу в подальшій боротьбі — в російсько-українській війні ХХІ століття, коли ми вкотре захищаємось від загарбників, але тепер у нас є безсумнівний шанс на перемогу.

У цьому Пантеоні беззаперечно на чільне і шанобливе місце заслуговує Євген Коновалець — Полковник армії УНР, перший Голова ОУН — державний діяч і загальнонаціональний лідер, який довів, що українська нація готова боротись за свободу до останнього, і навіть попри поразки плекати тверду віру в прийдешнє — “не ридати, а здобувати”. Він був одним із тих, хто не зневірився, що Україна стане вільною, чи з тих, хто пішов на службу до ворога і став пристосуванцем. Ні, Євген Коновалець підняв стяг національно-визвольної боротьби, вдихнувши нове життя після буремних подій 1917-1920 рр.
УВО, а згодом ОУН стала успішним результатом його діянь: українці усвідомили себе нацією і прагнули свого законного права на рідній землі. І це також змусило багатьох ворогів зрозуміти, що час їхньої розплати настав. Феномен Євгена Коновальця повинно збагнути сучасне українське суспільство, аби знайти в ньому натхнення і приклад в боротьбі, адже його влучні слова завжди будуть актуальними: “Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців.”
І саме цей бастіон ми повинні збудувати і вшанувати з гідністю і честю, тому що вони боролися не заради себе чи показних почестей, а задля нашого з вами вільного майбутнього, заради нового покоління українців, плекаючи надію, що ми зрозуміємо суть невмирущої ідеї і не здамося в борні, щоб не бути знищеними. І сьогодні, як твердив Євген Коновалець: “У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії.” Ми багато чому йому завдячуємо, тож Київ має бути готовим прийняти Євгена Коновальця, якого він так захищав…

І не лише його, але й інших героїв, могили яких зберігаються на чужині. Наприклад – Івана Мазепи, Симона Петлюри, Андрія Мельника, Степана Бандери та інших, що в той чи інший час, але хоробро боролися за Україну, якої їм не судилося побачити, але, тим не менш, на чиє повернення Вона з нетерпінням чекає. Їхній внесок неоціненний в побудову України, в якій ми сьогодні можемо жити і за яку також боремось. Пантеон Героїв не дасть нам забути про них, як і дасть зрозуміти світові, що ми належно дбаємо про наш спадок і пишаємось нашими національними діячами.

Тож нам не потрібно бути байдужими до цієї справи, яка неодмінно дасть свої плоди: українці нарешті зможуть віддати шану Героям на власній землі, повернути історію і увіковічнити пам’ять про них. Обов’язком кожного українця має бути захист і збереження спадщини свого народу, адже нація, яка шанує своїх борців, завжди має майбутнє і не дозволить чужому гніту панувати, протистоятиме зухвалості ворога та оборонятиме свою історичну правду! І тому необхідно подбати про наших Героїв, завдяки самопожертві яких ми здобули вільну Україну, повернувши їх додому…

Інфрмаційний штаб ОУН