Друга Заповідь Декалогу українського націоналіста закликає нас відстоювати і безкомпромісно обороняти славу і честь української нації, а отже і її спадщину, залишену предками, національні символи і пам’ятники, що увіковічнюють імена славних синів та дочок України, котрі віддали свої життя Ідеї Самостійної Соборної Держави. Ця вогняна заповідь закликає не терпіти глумства, блюзнірства і святотатсва, що здійснюють вороги, намагаючись знищити таким чином історичну пам’ять народу, викреслити чи спотворити згадку про борців, принижуючи нашу національну гідність, а натомість зводячи на п’єдестал чужих нам богів. 

Байдужість до такої знаруги означає співучасть у злочині, небажанні розуміти справжньої суті і намірів ворога загасити тягу народу до самовизначення і пошанування героїчних подвигів своїх співвітчизників — а саме задля чого вони віддали свої життя.

Обов’язком кожного українця має бути захист і збереження спадщини свого народу, в отже спротив, заклик до відповідальності і покарання за знаругу. Змовчати — означає дозволити продовжуватися беззаконню і руйнуванню святинь нації. Бо там де зневажають могили українських патріотів, сплюндровують символи, перекручують факти — неминуче спіткає черговий занепад історичної пам’яті, готується майбутнє поневолення поколінь. Бо без власної гідності, честі і спадку народ стає сірою безликою масою, над якою ворог може всіляко знущатись.

Не дозволяймо принижувати наших героїв, завдяки самопожертві яких ми здобули вільну Україну. 

Століттями нас змушували до покори, перетворювали на рабів, забороняли і знецінювали, насміхалися над нашими традиціями, правами, а національних героїв перетворювали у ворогів проти власного народу, що мовляв тільки збурили і не здобули нічого доброго. Але вони помилялись, адже кожне наше повстання сіяло зерна в серцях нових поколінь, готуючи до нової боротьби. І що залишалося ворогу? Вдаватися до чергових репресій, знаруги і нищень, а все тому, що вони боялись, адже розуміли, що чим сильніше подавлятимуть нас, тим більше з новою силою розгориться полум’я помсти і спалить загарбників до тла. Навіть поневоливши Україну на довгі роки в тоталітарній системі Радянського Союзу, Москва не переставала глумитися, вважаючи, що назавжди змогла сплямити честь і гідність української нації, змушуючи нас… ненавидіти власних героїв — відданих патріотів землі.

Москва тому й намагається нищити все те, що пригадує українському народові оте животворне джерело, — соборно-державні традиції Армії УНР. Вона не перебирає в засобах, не гребує і наругою над прахом похованих стрільців-вояків українських збройних сил. Про те В’ячеслав Чорновіл у листі з 16 червня 1971 року до правлячої влади в Україні писав: “Під наглядом спеціально приставлених осіб бульдозер зриває стрілецькі могили, а лопати грабарів вивертають людські останки… В ім’я людяности закликаю вас втрутитися в дії провінційних самодурів і зупинити глум над стрілецькими могилами, відновити частину зруйнованих поховань і перенести звідти тіла похованих на чужих кістках людей. Відмежуйтеся тим самим від злочину, який зараз чиниться у Львові”.

А Валентин Мороз у листі “Замість останнього слова” до суду писав: “Кожен раз, як тільки на українському горизонті з’являлося щось живе, ви кидали в нього камінцем. І кожен раз виявлялось, що це не камінець, а бумеранг. Він обов’язково повертався і бив… по вас! І кожна нова репресія буде тепер новим бумерангом… Знищені стають прапором. Знищені — це кремінь, з якого будуються фортеці в чистих душах”.¹

І справді, скоєні злодіяння Московії не залишилися без сліду і не забулись. Кожна нова трагедія, кожен знавіснілий удар залишив незагоєнний шрам на тілі України. Український народ не забуде про звірства, приниження, кривди, які батогом йому наносили віками. Залишалися і залишаються понині ті, хто не змовчить, коли ворог продовжує безчестити святині та меморіали.

В ХХІ столітті, уже в здобутій незалежній державі, ворог не зупиняє спроб завадити українцям славити своїх героїв.

До прикладу, пам’ятний Хрест Олені Телізі неодноразово намагалися знести або пошкодити: підрізали, забивали в нього цвяхи, обливали фарбою; глумилися над меморіальною дошкою на честь учасників антинацистського підпілля ОУН, яка встановлена біля Хреста. 

Доки у 2016, з нагоди 110-ї річниці від дня народження Олени Теліги, у Бабиному Яру встановлено й освячено кам’яний хрест замість дерев’яного.

Окрема історія пов’язана із встановленням пам’ятка Олені Телізі та її соратникам у Києві. І хоч ще за Ющенка було видано указ “Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги”, яким передбачалося встановлення пам’ятника, однак він ігнорувався роками. Натомість тодішній Київський міський голова Леонід Черновецький підписав розпорядження про встановлення в Бабиному Яру пам’ятника комуністичній активістці Тетяні Маркус.

Таким чином, від нас вкотре намагалися відкинути роль Олени Теліги, яка боролася за справжню українську незалежність і загинула від рук нацистського режиму, тоді як увіковічнили пам’ять про ту, котра визнавала чужу комуністичну владу поневоленої України і вся її діяльність зводилася до того, щоб труїти німецьких офіцерів, заманювати їх у засідку до більшовицьких підпільників, в той час, як Олена Теліга, яка взялася за організацію літературно-мистецького й культурного життя столиці, жодним безчесним вчинком не заплямувала ні своєї репутації, ні національно свідомого українського народу.

У тодішньому неспокійному Києві ХХ століття з’являються нові числа літературно-мистецького альманаху “Літаври” як додатку до газети “Українське слово”, а сама Олена Теліга часто виступала з доповідями перед творчою інтелігенцією і, зокрема завдяки її діяльності вдалося тоді згуртувати чимало письменників, літераторів, журналістів для розбудови української нації. Вона не побоялася вступати у гострі дискусії з міськими чиновниками, переконуючи їх у важливості функціонування в Києві Спілки письменників. Окремі робочі питання вдавалося розв’язувати лише завдяки її особистому авторитету, який вона здобула на ниві української літератури і як голова Спілки українських письменників. Авторів пристосуванців вона не терпіла, тоді як через цю її принциповість і гідність на неї навіть доносили в гестапо, але Олена Теліга не припиняла своєї діяльності, працюючи з честю і з сумлінням свого обов’язку.

Чому ми повинні віддавати шану учасниці комуністичного підпілля, яка сумнівними способами і зрадою працювала “на благо” радянського режиму, коли наша власна національно свідома борчиня Олена Теліга відкрито кидала виклик чужій владі, будила у серцях громади своїм влучним словом заклик до боротьби?

Загалом ситуація з пам’ятником Олени Телізі довела, що ніхто з київських чиновників не мав наміру виконати указ Президента України. Боротьба проти славної пам’яті Олени Теліги тривала ще довго, зокрема представник Антифашистського комітету України Олександр Найман звинуватив її в ксенофобії, демонструючи явно підроблені матеріали. Провокацію антифашиста не підтримали, навіть представники єврейських громадських організацій. Намагання дискредитувати Олену Телігу доводять, що вороги досі не бажають, щоб український народ знав і шанував своїх героїв НА ВЛАСНІЙ ЗЕМЛІ!

Лише 25 лютого 2017 року на території Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр” відбулося урочисте відкриття пам’ятника Олені Телізі.

Та не минуло й місяця, як пізно ввечері, 17 березня “невідомі” вандалісти облили червоною фарбою постамент і пам’ятник.²

Упродовж багатьох років такі “невідомі” вандали глумляться над історичною пам’яттю українських жертв — чи то могили повстанцям УПА, Січовим Стрільцям, чи як ось загиблих в Бабиному Яру.

Про акти вандалізму пам’ятниками Степана Бандеру можна довго перелічувати, але ось наведено основні:

Серпень 2019 рік. Невідомі намалювали на пам’ятнику Степанові Бандері у Львові радянські серп і молот.

Лютий 2021 рік. Вандали познущались з пам’ятника Степанові Бандері у Львові, обливши його червоною фарбою.

Березень 2021 рік. У німецькому Мюнхені могилу українського націоналіста і провідника ОУН Степана Бандери облили невідомою речовиною.

У серпні 2014 року невідомі підірвали могилу Бандери. 20 листопада пам’ятник відновили.

У 2015 році на могилі також сталися декілька випадків вандалізму.

У 2018 році пропагандист Грем Філіпс зірвав прапори з могили Степана Бандерив Мюнхені.

Пам’ятники Степанові Бандері в селищі Старий Угринів і Євгенові Коновальцю у селі Зашків підірвали невідомі в ніч на 10 липня 1991 року.³

Повномасштабна війна росії проти українського народу вкотре доводить, що ворог так само бореться за так звану денацифікацію, тобто і за зруйнування історичної пам’яті і спадщини, що підтверджують про нескорений дух наших предків, що не бажав вклонятися чужим царям. Та якщо їх і світ ловив і не зловив, то вам і поготів намагатись!

У Харківській області в ніч проти 7 травня 2022 року російські військові під час обстрілу знищили Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у селі Сковородинівка.

Григорій Сковорода відомий український філософ, богослов і поет, який прославився мудрими вченнями, але також саме його життя гідне пошани, оскільки він залишався вірним собі і ніколи не приймав того, що суперечило його моралі і совісті, як от не бажав підкорятися цариці Катерині ІІ — тій, що знищила Запорізьку Січ!

Григорія Савича високо цінували як музиканта, та він, поїхавши з капелою до Києва, назад уже не повернувся, попри запрошення імператриці та кар’єрні й фінансові перспективи, бо жадав духовної свободи, істини та простоти. “Мені сопілка та вівця дорожчі царського вінця”, – так у своїй характерній афористичній манері він відповів цариці, не побоявшись розплати за відмову можновладній правительці. 

В одному з переказів взагалі йдеться про те, що Григорій Сковорода, з’явившись до двору імператриці, не вклонився у рабській манері, в гордо стояв, чим викликав подив. У відповідь обуреній зухвальством чоловіка цариці, сказав з іронією: “Якщо Ви хотіли мене побачити, то як же зможете роздивитися, якщо я зігнуся?”.

Таким чином свободолюбий українець багатьом не подобався, тому не дивує намагання Росії донині знищувати культурні пам’ятки, що мають вагоме знання для української культури і з її багатовіковою історією. Символічне значення має постать Сковороди і у наш час. 

Наступною “денацифікацією” ворога є знищення музею Головнокомандувача УПА Романа Шухевича в Білогорщі 1 січня 2024 — в річницю з дня народження Степана Бандери. 

Цей музей мав свою гірку історію, адже став останнім пристанищем для мужнього нескореного лицаря, що загинув за волю України. У цьому будинку з 1949 року знаходилася конспіративна квартира Романа Шухевича.

Назавжди втрачені меморіальні речі Шухевича: стіл, крісла, фотель, фортепіано, погруддя Шухевича та скульптура Степана Бандери.

Радянська влада давно полювала на лідера українського національного руху — із наказу самого Сталіна.(Символічно, що сам кровожадний кат українського народу загине через три роки в той самий день!)

Ліквідації одного з лідерів націоналістичного підпілля передувала розшукова операція, що тривала майже 6 років! І щоб не датись в руки ворогам, Роман Шухевич вистрелив собі у голову. Адже твердо вірив: “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах.”

У 2001 році на кошти Товариства воїнів УПА у США в будинку в Білогорщі відкрили меморіальний музей Романа Шухевича. Навпроти стояв його пам’ятник.

Знищення Музею Романа Шухевича у день народження Степана Бандери багато людей вважають спробою “символічного вбивства національної пам’яті”, історії та пам’яті України. 

Отже, підсумовуючи, можна твердо сказати, що вороги донині не полишили спроб знаруги над нашими святинями, національними символами і іменами тих, хто боровся за незалежну самостійну державу. Зокрема в епоху інформаційних технологій та поширення соцмереж, вони активізували свої агресивні напади на історичні дописи, всіляко критикуючи і обливаючи брудом тих чи інших славних Героїв України. Безкарність в інтернеті дозволяє їм це робити…

Тож Друга Заповідь українського націоналіста — не порожня риторика і відголос минулого, а кредо, яке повинно бути в свідомості кожного громадянина, який любить свою державу. Вона вимагає від нас не мовчати, коли плямують честь і славу Нації, бо мовчання — це згода. А згода на зневагу Героїв є зрадою їхньої самопожертви.

Там, де народ не дозволяє плямити свою славу, — ворог не має остаточної перемоги. Бо герої, за яких борються, не вмирають вдруге. А Нація, яка шанує своїх полеглих, завжди має майбутнє!

Авторка статті: Оксана Зварич

Використані джерела:

¹ “Соборно-державні традиції армії УНР — основою і силою націоналістичного руху” Юрій Артюшенко

² “Олена Теліга” Богдан Червак 

³ “Чому пам’ятники українцям стають жертвами вандалів.” Оксана Дудар