Прочитав книжку Богдана Червака «Окупація або Правда про український Київ 1941-1942 р.р.», яка нещодавно побачила світ у Видавничому домі «АртЕк». Як зазначає сам автор, вона написана на основі документальних свідчень безпосередніх  учасників драматичних і трагічних подій часів Другої світової війни, пов’язаних з діяльністю Організації українських націоналістів в Україні, зокрема в окупованому німцями Києві в 1941-1942 роках. Але у ній розповідається не лише про роль і місце ОУН у тій війні, а й про суспільно-політичне та культурне життя столиці в умовах окупації, висвітлюються деякі аспекти діяльності таких українських установ як Української національної ради, редакції газети «Українське слово», Українського Червоного Хреста та ряду інших. Головними героями є Олег Ольжич і Олена Теліга, увагою автора пошановано й багато інших діячів – від керівників до рядових членів Організації,  що прибули у Київ в складі так званих похідних груп, а також місцевих українських патріотів.

Здавалось би, в умовах нерівного протистояння з німецьким гестапо та агентурою НКВД, яка була більше націлена на протидію українським націоналістам, ніж нацистським окупантам, була повна безвихідь і неминуча смерть, проте вони робили свою справу гідно і вперто, щоб там не було попереду. Автору вдалося описати усе це так, що, читаючи цю важку правду, українець-патріот скоріше відчує гордість і наснагу, ніж розчарування і страх.

Книжка корисна і в пізнавальному плані, зацікавлений читач обов’язково щось відкриє для себе нове або отримає відповіді на хвилюючі запитання. Особисто у мене великий інтерес викликали  опис мовної ситуації в Києві на початковому етапі його окупації нацистами та судження автора з цього приводу. Чому? Та тому, що коли я у 1996 році переїхав у столицю з одного з райцентрів Черкаської області на роботу, був дуже неприємно здивований  панівним становищем тут російської, а не української мови.

Отже, на своєму місці, в міру своїх сил і можливостей, став з цим боротися. Спочатку більше з позиції оборони, бо так складались обставини. Тоді ж від старших приятелів з національно-демократичного середовища дізнався, що через місяць чи два після приходу осінню 1941 року німців російськомовні кияни майже раптово і поголовно заговорили по-українськи. Саме тоді, коли в місті запрацювали організовані націоналістами вищезгадані українські установи і стала виходити накладом у 50 тисяч газета «Українське слово». Що, національна свідомість пробудилась?! Та ні! Бо коли через кілька місяців гестапо розгромило  ці установи, а в Бабиному Яру був розстріляний увесь цвіт націоналістичного підпілля, усе повернулось «на круги своя».

Звичайно, це не лише прояв конформізму, орієнтації на силу  й тримання «носа по вітру» саме українців – з іншими народами в подібних умовах відбувається те саме! Але нам, українським націоналістам, від цього, як кажуть, не легше, тому й виникають тривоги, а як воно буде після цієї війни? Виходить, що й до мирного часу, а не лише до війни, треба готуватись. Роботи на ниві виховання в народі міцного національного духу, витруювання з його душі слабкої психологічної опірності буде ой як багато!

Окремих слів заслуговує й наведений мартиролог українських патріотів – жертв нацизму, які загинули в Бабиному Яру в 1941 – 1943 роках. У ньому всього лише 78 прізвищ – далеко не всі! Що пояснюється рядом об’єктивних факторів, серед яких не останню роль грає відсутність документів з того часу. Не викликає сумніву, що їх великий масив був цілеспрямовано знищений нацистським і радянським режимами. Першим – щоб знищити сліди своїх злочинів на окупованих територіях, а другим – з метою приховати історичну правду про український націоналістичний рух в період нацистської окупації. Але, не дивлячись на це, і в цій царині треба проводити подальшу дослідницьку роботу.

У підсумку напрошується такий висновок: нова книга Б. Червака є не лише вагомим внеском у справу вивчення і висвітлення  героїчних сторінок діяльності Організації Українських Націоналістів, а й свого роду засторогою на майбутнє та спонукання для подальшої нашої роботи!

 Павло Філь