«Для мене почався вже СУД ІСТОРІЇ. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники.»

Симон Петлюра

Коли останній Президент УНР в екзилі Голова Проводу українських націоналістів світлої пам’яти  Микола Плав’юк приїхав до України, він очолив Фундацію імені О. Ольжича і Видавництво імені Олени Теліги. Велику увагу у цьому видавництві було приділено постаті Голови Директорії, Головного Отамана Військ Української Народної Республіки Симона Петлюри (23. 05. 1879 – 25. 05. 1926).

У 1997 році Микола Тимошик приніс у Видавництво імені Олени Теліги впорядковану ним книжку «Українське питання». Автори окремих статей — самовіддані борці за українську ідею – Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський, Софія Русова та інші видатні діячі національного відродження.

Професор Володимир Сергійчук написав цілу серію книжок, присвячених Симону Петлюрі і його добі, серед них у 1997 році він упорядкував Збірник пам’яти Симона Петлюри «У 70-річчя Паризької трагедії»; у 1999 році Володимир Сергійчук підготував Том III «Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи», в передмові до якого він написав: «Пропоновані документи засвідчують титанічну працю Симона Петлюри в українському військовому будівництві». У цьому, підготовленому Володимиром Сергійчуком, томі зібрані раніше невідомі архівні документи, статті, листи Симона Петлюри. Перші два томи були видані відповідно у 1956 і 1974 роках у Нью-Йорку. На першій сторінці обкладинки цього третього тому відтворена обкладинка до I тому, виконана українським художником Петром Холодним.

У 2005 – 2006 роках вийшли 2 томи книги «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 — листопад 1920 pp.: Документи. і матеріали». У збірнику представлені документи, які розкривають діяльність Директорії та уряду УНР з відновлення Української Народної Республіки в умовах розвитку політичної та соціально-економічної кризи Української революції. Упорядник і керівник групи співробітників Інституту історії НАН України, які взяли участь у підготовці книги, професор Владислав Верстюк.

Також у Видавництві імені Олени Теліги виходили книжки інших авторів, присвячені Симону Петлюрі. Це певною мірою допомогло в правильному світлі з’ясувати події національної революції.

Ще у Видавництві імені Олени Теліги вийшла книга світлої пам’яті директора бібліотеки В. Михальчука «Українська бібліотека імені Симона Петлюри у Парижі». Найповніше зібрання історіографічних праць та джерел петлюріани міститься у фондах цієї бібліотеки, заснованої з ініціативи самого Симона Петлюри, який у квітні 1926 року склав відозву щодо створення бібліотеки Ця найстаріша інституція в українській діаспорі має завдання популяризувати ім’я Петлюри. У її фонді налічується понад 30 тисяч книг і періодичних видань, архівний фонд. При бібліотеці створено Музей Симона Петлюри.

У науковому виданні «Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана» на основі документів та раніше невідомих архівних матеріалів військовий історик, доктор історичних наук Сергій Литвин поставив перед собою завдання знайти відповідь, хто він, Симон Петлюра і яке його місце в історії, а разом із тим і як він працював в еміграції.  Ця книга доктора історичних наук Сергія Литвина  двадцять два роки тому – у 2001 році вийшла у Видавництві імені Олени Теліги.

У надрукованому у цій книзі «Слові до читача» Президент Видавництва імені Олени Теліги світлої пам’яти Микола Плав’юк написав:

««Суд історії» – так визначив С. Петлюра у листі до генерал-хорунжого М. Удовиченка громадську опінію щодо себе… Суд історії для Петлюри триває й донині. У великому боргу перебуває українська спільнота перед величною постаттю Голови Директорії і Головного Отамана Військ Української Народного Республіки…Ця книга, написана С. Литвином, не може повною мірою заповнити ту прогалину в українській історіографії, але вона, поза всяким сумнівом, є великим внеском у заповнення тої прогалини.»

Микола Плав’юк підкреслив, що книга «Суд історії» з’явилася через 75 років після смерті Симона Петлюри. Зазначу, що у цьому році виповнилося 97 років після смерті Петлюри.

Сергій Литвин написав у своїй книзі, що першою цілісною книгою про Петлюру був «Збірник пам’яті Симона Петлюри». Виданий у 1930 році заходами Празького Міжорганізаційного Комітету для вшанування пам’яти Петлюри, він тривалий час залишався найціннішим збірником першоджерел до його наукової біографії. У збірнику вміщено 16 статей різних авторів, які особисто добре знали Симона Петлюру і по свіжій пам’яти відновлювали його діяльність в різних галузях та в різні періоди. Так, Віктор Прохода у своїй статті «Вождь і військо» відзначив великий оптимізм Симона Петлюри. Він написав: «Не дивлячись на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Петлюра на всіх робив вражіння якоїсь веселої бадьорості. Характерною рисою його вдачі був творчий оптимізм. Він бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплі крові. В цьому була, є і буде сила впливу Петлюри не тільки на сучасні, але й на майбутні покоління.»

22 січня 1919 року, у першу річницю проголошення Четвертим Універсалом Центральної Ради самостійности Української Народної Республіки, в Києві відбулося урочисте проголошення Акту Злуки українських земель. В Акті йшлося про те, що «віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».

Проголошення Акту Злуки відіграло велику історичну роль у житті українського народу. Дослідники не сумніваються в значимости цього історичного факту.

Петлюра розглядав тоді обидві частини України як єдине ціле. Виступаючи на святі Злуки, він сказав: «Я, як отаман всього війська українського, кажу вам, що ми зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від нас Українська Народна Республіка».

Головною причиною невдач і поразок навесні 1919 року історики називають розпорошеність влади та отаманщину у війську. Автор вважає, що є підстави стверджувати провокаційний характер деяких виступів отаманщини проти Петлюри і Директорії. Читаємо у книзі «Суд історії» на основі документів свідчення сучасників подій 1919 року очільників Уряду народних міністрів Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи.

У червні 1919 року права опозиція організувала чергову авантюру – виступ полковника  П. Болбочана. Ініціаторами заколоту були П. Андрієвський, С. Шемет, О. Симонів, у чому на суді «признався сам Болбочан. Від них Болбочан отримував інструкції й вони ж в справі державного перевороту проводили розмови з іншими людьми». Вина Болбочана полягала у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участи в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Як каже автор книги, безумовно, подібні дії під час війни караються найсуворішим чином при будь-якому режимі. І, очевидно, закиди Петлюрі у його невтручанні для пом’якшення вироку не мають підстав.

Петлюра, звичайно ж знав про справжнє коріння змови. 30 грудня 1921 року у листі до військового міністра він писав: «С. Шемет…, що обкидав болотом та інсинуаціями наші змагання, наші жертви криваві…сподівався, що я дозволю перевороти серед тодішніх обставин робити. Сам Шемет, як заєць, утік залишивши амбіційного дурня Болбочана…»

Помилування П. Болбочана, як вважав І. Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра «при всій лагідності своєї вдачі все-таки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт». Стверджуючи, що заколот Болбочана виявився останньою спробою правих сил захопити провід армії, відомий український політичний діяч та історик національно-визвольних змагань І. Мазепа зробив висновок, що дії Петлюри були правильними.

Ясність бачення Головним Отаманом ситуації, твердість і рішучість у вжитті необхідних заходів спростовують твердження про начебто його розгубленість у той час, відсутність впливу на ситуацію і хід подій. Симон Петлюра використовував всі можливості для поширення інформації про Україну і її боротьбу серед країн Європи. Але, на жаль, як написав у своєму актуальному на всі часи вірші «Пам’ятай» Олександр Олесь:

«Коли Україна за право

життя

З катами боролась, жила

і вмирала,

І ждала, хотіла лише

співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній

борьбі

Вся сходила кров’ю і

слізьми стікала

І дружної помочі ждала

собі,

Європа мовчала…»

Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу «Тризуб».

Сергій Литвин у названій вище книжці «Суд історії» написав, що перебування С. Петлюри в Парижі збільшило його можливості як ідейного лідера української визвольної боротьби. С. Петлюра залишався лідером Української Держави в екзилі.

Він усвідомлював усю небезпеку свого становища: «Українська політична еміграція – це сіль в оці сучасним червоним окупантам України. Вони роблять все, щоб розкласти, перетягти на свій бік, знищити її – на це ідуть гроші, над цим працюють численні агенти» – писав він.

25 травня 1926 року, о 14.12, на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер Самуїл Шварцбард, зробивши сім револьверних пострілів, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік.

Смерть Петлюри стала для еміграції фактором єднання, про що написав С. Єфремов: «Видко, також, що смерть оця знову ніби збила до гурту еміграцію і помирила різні її відлами…»

Багато матеріалів видала організована у Парижі 1926 року громадська Судова комісія. До її складу входив міністр закордонних справ уряду УНР в екзилі О. Шульгін, який написав для судового розслідування французькою мовою книжку «Україна і червоний жах», яка, на жаль, на суддів не вплинула. Для українських читачів ця книжка була видана українською мовою у Видавництві імені Олени Теліги у 2001 році.

Із суду над убивцею суд перетворився на процес проти С. Петлюри, який, звісно, не міг себе захистити. Перебіг процесу є карикатурою процесуальної судової справи над кримінальним злочином.

Під враженням від цього убивства тоді молода ще Наталя Лівицька-Холодна написала:

«Сім літер, що палають в слові «Україна»,

 Сім літер,що вогнем лягли на Монпарнас,
І сім зрадливих куль на вулиці Расіна
Призначення, мементо і святий наказ.

Горять палким трьохкутником криваві сімки
Над простором і над часом, в хаосі й тьмі,
І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко
Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!»

Заслужений працівник культури України

Ольга Веремійчик