Давно відомою (ще до Клаузевіца, Мольтке й Луттвака) є пряма пов’язаність політики та військової стратегії, тому навіть блискучі перемоги на полі бою можуть стати пасткою й програшем у політичному сенсі, і навпаки. Щоб цього не сталося, керівництво держави повинно мати чіткий військово-політичний план дій, що враховує різні ситуації. Особливо загострили цю потребу перемовини української сторони із представниками кремлівського диктатора. В інформаційному просторі почали озвучуватись різні сценарії та варіанти: від переможних реляцій (з репараціями і контрибуцією з боку РФ включно) до, фактично, визнання напівпоразки (нейтральний статус України, часткова демілітаризація, залишення в окупації Криму й Донбасу тощо).

Попри успішні дії українських захисників проти московських загарбників, передчасно робити якість висновки щодо умов майбутнього миру. Однак варто обговорювати можливі перспективи, виходячи із максимального врахування українських національних інтересів, котрі б надовго гарантували мир та процвітання української держави, за умови твердої позиції влади та західних союзників. Розглянемо два основні, на наш погляд, сценарії чи програми переможного миру.

Програма-мінімум: 1. Звільнення всієї території України (з Кримом і Донбасом включно) від російських окупантів у кордонах 2014 р. 2. Повна компенсація з боку РФ усіх збитків завданих Україні від 2014 р. 3. Створення надійного оборонного союзу із ключовими державами світу (передусім із США та Великою Британією). 4. Фінансово-економічна допомога Заходу (передусім ЄС) у відбудові зруйнованої війною України як часткова компенсація за довголітнє сприяння путінському режиму.

Програма-максимум: 1. Безумовна капітуляція всіх російських військ на території України. 2. Демілітаризація РФ. 3. Всебічне сприяння ліквідації агресивних промосковських режимів довкола України: у Придністров’ї (за координації із владою Молдови) і Білорусі (за координації із білоруською опозицією). 4. Всебічне сприяння відновлення національного суверенітету Грузії над окупованими територіями (Абхазією та Південною Осетією). 5. Деімперіалізація РФ: всебічне сприяння (за координації із західними та східними партнерами) московському народу в скиненні путінської диктатури й перетворенні російської держави-імперії на національну державу, бажано народовладну. 6. Всебічне сприяння “розподілу Росії” (Ю.Липа) на низку національних держав століттями поневолених московитами народів: угро-фінських, кавказьких, сибірських, татарського, башкирського, калмицького та ін. 7. У випадку швидкого й непрогнозованого розпаду РФ, забезпечити захист української меншини, особливо на українських етнічних землях, захоплених московитами: Північно-Східній Сіверщині, Східній Слобожанщині, Східному Донбасі, на Кубані, а також в інших місцях компактного проживання.

Безумовно, ці чи схожі плани, що гарантуватимуть тривалий мир в Україні та Європі, можуть здійснитися лише за основної стратегічної умови: якщо війна за незалежність приведе до логічного завершення процесу, розпочатого ще в 1991-му, до об’єднання влади і народу національною ідеєю, до трансформації багато в чому ще й досі слабкої, неоколоніальної “держави Україна” в українську національну державу (УССД). Лише така національна держава із системою національного народовладдя може бути по-справжньому сильною, захистити всі національні інтереси українців, забезпечити стабільний розвиток української нації та всіх громадян України, знайти справді надійних і сильних союзників й унеможливити будь-які спроби зазіхати на територіальну цілісність та суверенітет. Ключовим елементом будь-якого безпекового союзу для України може бути лише сама Україна. Сильна й переможна Україна.

Петро ІВАНИШИН