Вшануймо пам’ять учасників Другого зимового походу, які 100 років тому боролися за Незалежну Україну

«Хто має уші – хай слуха!
Хто має серце – люби!
Встає цитаделя духа –
Десятки літ боротьби.»
О.Ольжич

У 2006 році, 15 років тому, у Видавництві імені Олени Теліги вийшла книга Василя Вериги «Другий зимовий похід».
Другий Зимовий похід частин Армії УНР відбувся 100 років тому, він був останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом утримати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917—1921 років.

27 жовтня 1921 року у селі Мицьки відбулася нарада командного складу. Повстанчий штаб, очолений генералом Юрком Тютюнником, складався з полковника Ю. Отмарштайна, полковника О.Добротворського, полковника Кузьменка, поручника Рибальчука і особистого ад’ютанта командарма Тобілевича-Садовськиого.
Було обговорено план походу в Україну. Як виявилося на цій нараді, більшість була переконана, що цей похід буде кінцем комуни в Україні та що ніхто вже не буде повертатися до Польщі до таборів інтернованих. Ю.Тютюнник віддав наказ про оголошення повстання.

Три групи (бессарабська, подільська і волинська) перейшли радянський кордон у різних місцях..

Бессарабська група (командир — Гулий-Гуленко) – з усіх трьох груп найменша та найслабша. Сформована на території Румунії. На Правобережну Україну пробивалась першою. Головне завдання групи — демонструвати на півдні України «основний наступ», відвернути на себе увагу більшовиків, тим самим полегшити операцію прориву головній Волинській групі. Бессарабська група мала захопити Тирасполь і прямувати на Одесу, щоб здобути доступ до моря. Поставленої цілі не було досягнуто.

До виступу в Україну готувався ще один відділ з 200 бійців під керівництвом капітана Фролова, який дислокувався у районі Акермана; однак він так і не перейшов румунсько-радянського кордону.

Подільську повстанську групу було сформовано з інтернованих козаків і старшин 4-ї Київської дивізії (Калішський табір), 5-ї Херсонської дивізії (Стржалково) і 260 українських вояків з табору в Олександрові-Куявському. Її командиром був підполковник Михайло Палій-Сидорянський. Незважаючи на попередні домовленості, на всю групу польська сторона видала лише 200 рушниць, 11 тис. набоїв, 3 кулемети «Максим», 100 австрійських ручних гранат. Перед Подільською групою стояло завдання пройти між червоноармійськими підрозділами у районі Бар —Хмільник — Вінниця — Житомир та відвернути увагу від головних повстанських сил. Згодом планувалося з’єднання Подільської і Волинської груп у районі Малин — Чоповичі — Радомишль.

Подільська повстанська група вирушила в похід з м. Гусятина на Тернопільщині. Українське населення не отримало достатньої інформації про початок походу, тому не змогло надати суттєвої допомоги. Так, один з найбільших на Поділлі повстанських отаманів Гальчевський-Орел, який мав запаси зброї, коней та повстанців, не знав про маршрут руху групи, тому не приєднався до неї; він здійснював диверсійні акти проти червоноармійських частин, які переслідували групу Палія-Сидорянського. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. 28 жовтня 4-й кінний корпус зайняв станцію Ярмолинці, захопив містечка Купіль і Городок. Подільська група перемістилася у визначений наказом Тютюнника район, для з’єднання з головними повстанськими силами. Група рушила в напрямку Радомишля. Проводилася розвідка для встановлення розташування Волинської повстанської групи.
Однак лише 9 листопада, під час переходу через села Великі Кліщі та Рудня-Базарська, вояки дізналися, що Волинська група зазнала поразки у бою під Коростенем і відійшла у напрямку села Чоповичі. Командування Подільської групи вирішило наздогнати головні повстанські сили і наказало рухатися в напрямку містечка Базар. 18 листопада біля села Блитчі вояки довідались про поразку Волинської групи.

Загалом, з важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов у район Бородянки (60 км від Києва). Тут, втративши надію з’єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід. 29 листопада 1921 року Подільська група перейшла польський кордон між містечками Острог —Милятин. Після переходу кордону вояки змушені були здати зброю польській владі.
Волинська група вийшла в рейд 4 листопада 1921 року з району Олевська під головуванням генерала Ю.Тютюнника. Подолавши опір радянських прикордонників, перетнула польсько-український кордон і пройшла в Коростенський район. 7 листопада здобула Коростень. Проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити на Захід. Після бою відбулося об’єднання решток 4-го кінного корпусу 4-ї київської дивізії під командуванням полковника Палія-Сидорянського та 6-ї стрілецької дивізії полковника Вержбовця. 10 листопада об’єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття червоної стрілецької дивізії та бронепоїзда був вибитий. В районі селища Базар (тепер Житомирська обл.) група була оточена більшовицькою кавалерією Г. Котовського.

17 листопада 1921 року в бою під селом Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови перейти на службу до Червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада 1921 року були розстріляні під Базаром. Тільки невеликий загін зі 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон.
Вшанування пам`яті героїв Базару

В листопаді 1941 році в окупованому німцями Києві та деяких інших містах України відбулися урочисті акції вшанування героїв бою під Малими Міньками (останнього бою Другого походу) та трагедії під Базаром. Акція викликала лють окупаційної влади і стала приводом до масових репресій проти українських націоналістів (хоча невдоволення їхньою діяльністю з боку німців поступово назрівало ще до того). Як згадував О. Ольжич, «прийшли відомості про арешти й розстріли в Базарі, Радомишлі і Житомирі».

У незалежній Україні подвиг вояків Армії УНР офіційно відзначається з 1991року. Першу поїздку представників націоналістичних і націонал-демократичних організацій в Базар в1991 році (до 70-річчя загибелі героїв Базару) організував Василь Овсієнко, борець за свободу України, відомий дисидент, багатолітній політв’язень совєтських концтаборів. Ми з чоловіком брали участь у тій поїздці.

Пам’ятник героям Базару звели у 2000 році за гроші українців з Великої Британії. У цьому (2021) році до 100-річчя від дня загибелі героїв Базару поїздку очолив український політик, громадський діяч, капітан 1-го рангу Євген Лупаков.

Ольга Веремійчик
заслужений працівник культури України,
колишній головний редактор Видавництва імені Олени Теліги

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *