«Скажи, подорожнику, Спарті, що Ти нас тут бачив полеглих після того, як ми виконали свій святий обов’язок перед Батьківщиною!»
Ці слова написані на могилі оборонців Спарти *
23 жовтня 2021 року я, як завжди у суботу, дивилася програму «Вечір з Миколою Княжицьким». І програма того дня була, як завжди, пізнавальною. Княжицький розглядав різні теми, однією з яких був Бабин Яр. Пан Микола розповів про те, як вороги України, згадуючи про Бабин Яр, озвучують фейкову версію; що у розстрілах євреїв брали участь похідні групи мельниківців. Княжицький показав, як некий Долинський, поширюючи цю дезинформацію, ще й звинуватив у розстрілах Володимира Багазія. (Для тих, хто не знає – Володимир Багазій був у кінці 1941 – на початку 1942 рр. головою м. Києва, заарештований гестапо і розстріляний 1942 року разом з українськими націоналістами). Насправді відомо, що похідні групи прийшли на допомогу мирному населенню, налагодили наскільки встигли їхнє життя, але, на жаль, частину із них розстріляли німці.
Під час німецької окупації Києва 1941—1943 років Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів, пацієнтів лікарні ім. І. Павлова, заручників, «саботажників », порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року тут розстріляли майже 34 тисячі євреїв.
О.Ольжич писав: «В роках 1941 – 44 ОУН втратила в Україні вбитими 40756 членів, у тому числі 5 членів Проводу ОУН, 6 крайових провідників і 197 членів вищого складу. З усіх міст України найбільше членів, бо аж 621, загинуло в Києві…».
Відразу у 1941 році, коли німецька армія окупувала Київ, Організація Українських Націоналістів почала відправляти похідні групи для організації роботи з населенням України. У Київ вони почали прибувати в основному вже у жовтні. Як вони працювали, можна прочитати в газетах «Українське Слово» того періоду.
Влітку 1941 року до першої похідної групи ОУН Андрія Мельника входили полковник Микола Сціборський(1897 – 30. 08. 1941) і сотник Омелян Сеник-Грибівський (1891 – 30. 08. 1941).
У Відозві ОУН Олена Теліга ще написала: «Обидва Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський були учасниками Визвольних Змагань, найближчими співпрацівниками Євгена Коновальця й співтворцями УВО та ОУН…
Були учасниками походу З`єднаних Армій на Київ, який закінчився здобуттям столиці 31 серпня 1919 року… І тепер, опинившись, з наказу Андрія Мельника, знов на шляху до Києва, працюючи на Східних Землях, гинуть…»
Полковник Микола Сціборський (1897, Житомир – 30.08.1941, Житомир) – визначний діяч ОУН, публіцист і один з теоретиків українського націоналізму, за фахом – інженер-економіст, учасник національно-визвольної революції, підполковник армії УНР. З 1920 року – на еміграції, в польських таборах для інтернованих, з 1922 року – в Чехословаччині, де 1929 року закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. Провідник Легії Українських націоналістів, з 1929 – член ПУН, співорганізатор ОУН. Був обраний членом ПУН на 1-му 2-му ВЗУН. З 1940 року на боці Андрія Мельника.
Сотник Омелян Сеник (псевдо Грибівський, Канцлер, Уран; 1891, м. Яворів – 30.8. 1941, Житомир) також визначний діяч ОУН, був обраний членом ПУН на 2-му ВЗУН. У 1940 році виступив проти розколу в ОУН, відстоюючи позицію полковника Андрія Мельника.
Закінчую словами Олени Теліги: «Так сплатимо довг – ми та вся Україна – героїчній пам`яті і тих двох героїв нашого руху Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського, які впали, щоб воскресла оновлена Україна!»
За книгою «Олена Теліга. О краю мій». Упорядник Надія Миронець
Олена Теліга ні на хвилину не сумнівалася в тому, що за першої же можливості виїде в Україну, до Києва. Група складалася з Олени Теліги і Уласа Самчука. Михайло Теліга не зміг з ними відразу вирушити, тому Олена писала йому листівки – вони збереглися в архіві Уласа Самчука.
Шлях Олени Теліги пролягав через Львів і Рівне, вона рвалась до Києва. У Києві Олена Теліга зразу ж включила в роботу Спілки українських письменників, налагодила видання «Літаврів», увійшла до складу Української Національної Ради.
Спогади про атмосферу роботи у редакції «Українського Слова», стиль роботи редакції «Літаврів» залишив нам відомий поет Михайло Ситник. Вони були надруковані у книзі Михайла Ситника «Катам наперекір», опублікованій у Видавництві ім. Олени Теліги у 1998 році. Стаття «Кров на квітах» була присвячена пам’яті О. Теліги, І. Рогача, І. Ірлявського: «Вулиця Бульварно-Кудрявська № 24, приміщення колишньої редакції «Комуніста». Гудуть ротативи, цокають лінотипи. Відгонить клеєм, фарбами і бензином. Нова скромна вивіска на цьому будинку незвично бентежить очі – кого радує, а кого й злить: «Редакція часопису Українське слово»…
Дні Олени Теліги вщерть були заповнені роботою. Ії бачили то в редакції «Українського Слова», то у приміщенні Спілки українських письменників на Трьохсвятительській, 23, то на Короленка, 54, де розмістилася Українська Національна Рада. Поетеса згуртувала навколо себе чимало літераторів. Вона неабияк опікувалася ними, піклуючись про їхній побут, щоб вони не голодували. А одного молодого поета – Якова Галича – Теліга навіть врятувала від смерті, приховуючи його справжнє єврейське ім’я – Яків Гальперін.
Олена Теліга в історії України залишиться символом національної честі для українців. Її ім’я назавжди ввійшло в духовне і культурне життя України. Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги щорічно тричі на рік вшановує пам’ять Олени Теліги, її товаришів, та жертв перших розстрілів, які загинули в Бабиному Яру під час Другої світової війни – 21 лютого – в день загибелі Олени Теліги, 21 липня – в день її народження та 29 вересня – в день пам’яті про перші жертви розстрілу громадян м. Києва в Бабиному Яру. У цьому році почали відзначати українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.
Михайло Ситник закінчив свою статтю про полеглих героїв під назвою «Кров на квітах», датовану 1948 роком, такими словами:
«Любі, незабутні, рідні Олено Теліго, Іване Рогач, Іване Ірлявський і всі друзі, полум’яні революціонери, що впали на бойовому посту у трагічному Києві…Ми сплетемо нев’янучий вінок із наших сердець і покладемо на вашу могилу. Будуть на цій могилі цвісти білі квіти жалю, саджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти ваша свята кров.
Кров на квітах. Засліпить вона очі нашим ворогам, що – переможені – впадуть на коліна, благаючи пощади. Виросте вона, та благородна кров, у вічну легенду, яку покоління повторятимуть, як молитву.»

Заслужений працівник культури України
Ольга Веремійчик

*Цю цитату подав у споминах Корній Товстюк. Надруковано в газеті «Українське Слово. – 1997 – 15 травня.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *