Палало небо і земля. Греміли гарматнi постріли за Голосієвом. Рвалися міни за Пущою-Водицею. Ненаситні полyм’яi язики облизували з усіх боків величезний сірий будинок головного київського двірця. Палав міст через Дніпро Євгенії Бош. Відходив десь на Печерськ один окупант, вступав до Києва другий.
Київ боязко чекав на зміну влади. Сиділи ще по пивницях чоловіки, тряслисня біля матерів діти в кімнатах, лишe “найхоробріші” появлялися то тут, то там під крамницями і заздрісно поглядали на вітрини, не рішаючись бити шкла, aлe раптом почалося: задзвеніли великі шиби склепів, загрюкотіли каміння по дверях, посипалося шкло на бруки, настіж порозчинялися важкі двері і склепи “гостинно” прийняли непроханих “покупців” у свої обійми. Вулицями маршували перші колони “визволителів”.
Замайорів на золотій бані Софії жовто-блакитний прапор. Замайоріли такі самі прапори на сотнях балконів і вікон міста. Заповнилися вулиці народом. Веселі, щасливі обличчя. Обійми, поздоровлення при зустрічах. Свобода! Boля! Дочекалися! Залунали вигуки в повітрі. Але дуже швидко захопленню прийшов кінець. Окупант швидко показав свої криваві пазурі. “Мною розстріляно двісті мешканців Києва за саботаж”, сповіщалося в першій об’яві. “Мною розстріляно триста мешканців за саботаж”, сповіщалося в другій об’яві. “Мною розстріляно п’ятсот мешканців за caботаж”- і так без кінця і щоденно все нові й нові грізні об’яви.
Повнa депресія і розчарування в киян, бо вони чекали чоrось іншоrо. Лише ті не мали розчарування, які першими прийшли до Києва з заходу, щоб неrайно ж розкрити перед місцевими справжню суть політики “визволителів”. То були українські революціонери, бойові солдати ОУН, що йшли слідом за окупантом, щоб організувати революuійне підпілля і будити національну свідомість киян. То були перші хоробрі, які не страшилися новітніх гестапівських мордів, а на їхніх очах організували нові коrорти бійців peволюційноrо підпілля з місцевих людей. Вони розкривали киянам колоніяльну політику Гітлера, показували весь жах новoгo “визволителя”. То були Рогачі, Ірлявські, Теліги, Ольжичі, Кузьмики, Бистрі, Дубові, Чалі, які десятиліттями мріяли про той щасливий день, коли вони опиняться в серці України і віддадуть себе на службу їй, виплеканій у найсолодших мріях потоптаній окупантом Вітчизні. І ось цей довгожданний день прийшов.
Не зважаючи на смертельну загрозу нового окупанта, вони запрацювали. З’явилися перші числа “Українського Слова” , які закликали до пробудження від довгорічного сну, “На Україні по-українському!”- вимагало “Українське Слово”. “Розбудовуймо українську культуру!” “Створюймо Просвіти!” “Відновлюймо школи!” “Допоможімо голодуючому Києву!” і так без кінця.
Подібно загреміли “Літаври”. Прокинулися від двадцятирічноrо сну серця місцевих патріотів, напоєні новим, свіжим національним подувом прибулих братів із заходу. Почали rорнутися до Рогача і Teліги журналісти й письменники. Вчорашні робітники “Комсомольця України” і “Комуніста” в черзі товпилися до того самого будинку, де вони працювали ще вчора за совітів, а тепер пропонували свої послуги рідному “Українському Слову”, довгим шнурком стояли вчорашні дописувачі “Літературної газети” до кімнати Олени Теліги, пропонуючи свої послуги до рідних “Літаврів”. На лавках бульварів міста сиділи вчорашні командири червоної apмії і обговорювали з Бистрим справу створення opганізаційної мережі ОУН. Проходжувалися біля пам’ятника Шевченкові проти університету вчорашніні культпропи з Кузьмиком і слухали настанови до розгорнення агітаційно-пропагандивної прані ОУН.
Так поступово, але певно обростали прибулі місцевим націоналістичним активом з киян, що тут же на очах виростав, немов гриби по дощі. Пішли до лав ОУН ті, хто двадцять п’ять років чекав повалення ненависної сталінської рабської системи, а тепер, хоч і став перед загрозою новогo окупанта, але включився в революційну українську працю, бо розумів, що це йде на користь своєму народові, хоч і пов’язано з великою небезпекою нового “визволителя” .
Густою мережею підпільників покривається все абсолютно громадянство і адміністративне життя Києва: управи, кооперативні союзи, культурно-освітні установи- всюди проникає спритна революційна рука і скеровує працю на шкоду окупантові і на користь українському населенні.
Kому не відоміі фіктивні штати працівників українських гімназій, щоб уникнути посилання vчителів на працю по відбудові мостів; хто не знає про мережу курсів перекваліфікації інтелегенції при ВУКОПСПІЛЦІ, де мали можливість сотні столичної інтнлигенції уникнути німецьких арбайтзамтів; чи можна забути про жертвенну працю “Переселенчоrо бюра” на Тарасівській 5, через яке одержували сотні інтелігентів міста харчову допомоrу, рятуючись від голодової смерти; кому не відомі “махінації” з прихованням дійсної кількости мoлoдi районовими управами, що підлягала вивозові на примусові роботи до Німеччини- ¬ це тільки маленькa частка тієї величезної корисної праці, яка проводилася супроти окупанта.
Але, не спало й гестапо. При допомозі наших же “землячків”, що залишені були большевиками, або просто, продажніх яничарів, що пішли негайно на службу “визволителя”, почалося розсотування ревоцюційноrо клубка.
Перший удар пройшов по редакції “Українськогo Слова”. Пішов на вічний спочинок йоrо редактор Іван Роrач, загинула в Бабиному Яру Олена Теліrа, її чоловік Іван Teліга, сестра Рогача, журналіст Кошик і багато інших, що підпали під перший удар новoгo окупанта. Прийшов удар по міській управі, жертвою якоrо впав один із перших eнтузіястів новoгo націоналістичноrо українськоrо руху в Києві проф. Багаэій, що ще за кілька днів до приходу німців створив групу національно-свідомої iнтелігенції, якою зумів по nерших днях нової влади обсадити найважливіші ділянки господарського, культурноrо і адміністраційноrо життя міста.
Aлe на перших жертвах не скінчилося, так як і не припинилася праця по розбудові орrанізації, бо на місце впалих приходили все нові й нові когорти свіжих революціонерів і разом з тим окупант не дрімав.
Ще не встигла закінчити працю Крайова конференція ОУН, що відбувалася в серпні 1942 pоку, як уже обсадили Богданівську районову управу, гестапівці і забрали yчасників конференції і чільних провідників місцевих екзекутив ОУН на Київ. Опинилися за rратами Короленка 33, Романів, Левченко, Кирилюк, Цимбалюк, Неборачко і ряд інших. Не минуло ще й тижня, як знову чорні авта вивозили з Ярославської управи нові жертви, а потім з кооперативних союзів, ВУКООПСПІЛКи і т.д.
Тільки масивні стіни сірого будинку Короленка 33, були німими свідками середньовічних тортур і мордів, що чинили розгнуздані гестапівці в цьому новітньому страшилищі з ciporo граніту. Прийшов і траrічний жовтень 1942 року. Десь перед світанком засвітилися окасті фари вантажних авт на подвір’ї загули мотори, застогнали від гестапівських прикладів смертники з 29-ї камери і пішли iз зв’язаними руками на подвір’я Романів, Левченко, Неборачко, Цимбалюк, Сіренко і ін., а рядом з ними і сини Срібної Землі- Кузьмик, Ірлявський, що прибули до столиці, щоб тут разом з тими, хто пережив 25-річне страхіття большевицької каторги, засвідчити своєю кров’ю невмирущість українських визвольних ідей.
Навантажені авта понеслися сонними вулицями Києва і спинилися біля провалля Бабиноrо Яру. В’язнів виладували… Блиснули зловіщі вогники німецьких автоматів… Полягли в невідомому рові і сини Закарпаття, і сини землі князя Лeвa, і сини широкоrо українськоrо степу, засвідчивши своєю смертю соборність великих революційних чинів.
Але й на цьому не скінчилися трагічні події в серці України, бо слідом за сорок другим роком прийшов ще лютіший сорок третій рік. Під окупантом валився грунт, всі познаки вказували на неминучість катастрофи Tpeтьогo Paйxy. Гестапівці скаженіли все більше і більше, вони нишпорили по найrлухіших закамарках Києва, вишукуючи так ненависних їм українських націоналістів.
Був теплий серпневий вечір сорок третьoгo року, але в повітрі почувалося напруження. Київ готувався до eвaкуації. Лiвобережжя як день, так і ніч гopiло. Червоні півні над міста, селами і хутораит і’ялися в блакитну височінь неба. Повзли безконечні валки обозів, тяrли на дротяних тросах понівечені танки, розбиті авта, панцерники. Смертельно ранений займанець відкочувався на захід.
Десь далеко гриміла важка артилерія, безупинно татакали кулемети, тріщали рушничні сальпи, кружляли в смертельному танку нащадки колишніх тевтонців…
Спішно створювались підпільні центри, що мали залишитися під новим займанцем, що повертався по дворічній перерві на давно окуповані ним українські терени. Сходини призначені на десяту rодину на новому стадіоні “Динамо”. Прибувае Домазар, за ним Назаренко, Дайненко, Поліщук. rоворить Домазар. Друзі слухають Раптом громове “гальт!”, а за ним “генде гox!” Чорні люфи пістолів. Обшук. Можновладне: “ком!” І помчали два авта на відому Короленка 33. Розп’ятий орел на свастиці жадібно впився очима в нові жертви. Пивниця. Важкі двері грюкнули і заховали за собою останні жертви українських революціонерів у Києві. .
Грізний наказ військовоrо команданта Києва- залишити місто цивільним під загрозою смерти. Все спішно вибирається з міста. Очищають і cіpoгo велетня по Короленка 33. Знову ті самі авта, що і в жовтні минулого року, такі самі окасті фари, так самісінько тяжко чмихають мотори і мчать давно проторованим маршрутом¬ до зловіщоrо Бабиноrо Яру. В передньому найбільшому Домазар, Дайненко і Поліщук, а з ними ше і ще люди. Те саме провалля,
але свіжий рів. Знову блиск воrників і тиша…
Зажурено дивляться збентежені тополі Бабиноrо Яру на останню трагедію в бездонному ярі. Tужно цвірінькають в небесній височині сполохані жайворонки. Підіймається з-за Печерсько ї лаври заплакане сонце.
***
Минають роки. Тліють блаrородні кості у бездонних ровах Бабиноrо Яру в Києві перших хоробрих, що прийшли до матірної столиці з Срібної Землі, з старої землі князя Лева, зеленої Буковини і, зустрівшись з віками роз’єднаними братами Києва, спочили разом і за одне святе діло, ім’я якому- Самостійна Соборна Українська Держава.
3аросли бур’яном і чортополохом могили їxні. Ніхто не відшукає їхніх могил і не посадить, на них барвінку, півників і шовкової трави, але слава про їхні чини лунатиме у віках поколінь і прийде час, коли полум’яним мечем буде зметено з нашої землі окупанта, а на ровах Бабиного Яру постануть гранітніi монументи з написом:”Вам, перші хоробрі, що згинули від рук німецького окупанта в кривавих 1941-1943 роках”.

Ю. Федоренко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *