28 березня 1898 року в Житомирі народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни, діяч УНР, УВО, один з фундаторів ОУН, підполковник Війська УНР, теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проекту конституції Української Держави, за фахом — інженер-економіст.
Учасник боротьби за незалежність України, почесний громадянин міста Житомир (посмертно).
У фондах Державного архіву Житомирської області збереглась метрична книга Свято-Успенської церкви Житомира, в якій охрещений Микола Сціборський. Запис свідчить, що батьками його були: «Спадковий дворянин, губернський секретар Орест Михайлович Сціборський і законна дружина його Євдокія Євдокимівна, обоє православні».
Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Тепер це Житомирський державний університет ім. Івана Франка.
Службу в російській царській армії почав ще в 1915 році однорічником І розряду. 1 січня 1916 закінчив навчання в школі прапорщиків. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Гергіївським хрестом 4-го ступеня. У боях під час Першої світової війни двічі поранений.
Після лютневої революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин.
У жовтні 1917-го старшини-українці почали творити українську національну військову частину в 1-му лейб-гренадерському полку. Це давалося надто складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було порівняно небагато, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. В бою проти німців, в листопаді того ж року, Сціборський був отруєний газами і покинув частину. Після лікування в шпиталі його визнано інвалідом із втратою 50 % працездатності.
Після шпиталю Сціборський демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР.
«…жив акцією і власною роботою; революційний темперамент характеризував його; революція була його стихією» – писав Провідник ОУН Андрій Мельник про Сціборського.
Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому міністрові Жуковському, часто був за вартового старшину на засіданнях Кабінету Міністрів УНР Голубовича.
Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на подальший світогляд офіцера та дала розуміння державної роботи. Маючи гарне аналітичне мислення, Микола розумів, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У подальших працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу: «Треба підкреслити, що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення… Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, а зрештою, нічого. Терпіли від цієї «роботи» тільки авта, розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників…»
Пізніше Сціборський стверджував, що на шляху до успішного здійснення національної мети стали провінціоналізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму.
«Наш провід попав до рук кабінетних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», так далеких од реальної роботи і кривавої бурі життя…, безсилих істериків, психологічних і духовних дегенератів та просто дрібної «шантрапи», — напише Микола Сціборський.
Сціборський підтримав прихід до влади Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового коменданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового коменданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо до своїх маєтків повернулися поміщики. Все частіше та гостріше виникало селянське питання, яке в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що справа закінчиться катастрофою. У листопаді вже вся Чернігівщина була охоплена повстанням. Микола не підтримував жодних федеративних зв’язків України, тому після підписання Скоропадським грамоти з небільшовицькою Росією, остаточно відійшов від нього. У грудні 1918 він вже був у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що повертає попередню владу.
У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема в 1920 він був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.
21 листопада 1920 після окупації України московсько-більшовицьким режимом і Польщею, Микола Сціборський, інтернований на території Польщі у складі Української армії.
Службу в Українській армії закінчив 1924 на посаді старшого ад’ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Перед тим, у червні, закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР. 10 червня 1924 командир Окремої кінної дивізії видав Миколі Сціборському посвідчення (Ч. 460) такого змісту: «Цім свідчу, що ст. ад’ютант штабу дорученої мені дівізіі сотник при генштабі Сціборський Микола… виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був».
17 жовтня 1924 сенат Української господарської академії в Подєбрадах ухвалив рішення зарахувати Сціборського на навчання, хоча до цього декілька місяців відмовляв позаяк він не мав закінченої середньої освіти. Але під час навчання у Миколи переважали оцінки «дуже добре» і «добре».
Темою дипломної роботи Сціборський обрав «Аграрну політику українського націоналізму». У ній він зазначив, що: «у виборі провідної ідеї кожної політики не вагаємося, нею є Величність, Потужність і Благо української нації».
9 квітня 1929 Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста.
Сціборському ж належить блискуча критика дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціялістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зводилася до таких протиставлень:
– провінціялізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім’я загального національного ідеалу;
– органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености — звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;
– неґація власного національно-суверенного ідеалу в ім’я занесених з Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнароднього братерства» як кінцевої мети всього людства;
– крайній раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;
– шукання альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди;
– опанування доктринами лібералізму, демократизму й соціялізму, які ставили інтереси одиниці і класу понад націю;
– пацифізм замість наступальності, деґенерація й атрофія творчого вольового імпульсу;
– впливання на ворога тільки розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають вирішити національну проблему.
12 листопада 1925 року на об’єднавчому з’їзді трьох українських державницьких організацій в Празі постала Легія Українських Націоналістів. Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений ним обов’язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Леґію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічну базу українського націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на об’єднання націоналістичних рухів та стала одним з фундаторів ОУН.
28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським Леґія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, ким був він до самої смерті. Крім того, виконував обов’язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.
Мешкав у Парижі, звідки, 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. знаходився один із керівних центрів ОУН.
Провідник ОУН Андрій Мельник згадував про той період Миколи Сціборського: «Сціборський осів нещодавно у Відні, змушений покинути Париж у висліді большевицьких демаршів у французької влади. Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що пред’явив йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутись до них домів, до Житомира, вжили вони всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж, і дійняли свого: французька влада змусила його виїхати з Франції. Та вимушений виїзд з Франції зовсім не зломив Миколи Сціборського; большевики не притупили цим гостроти пера, навпаки – зактивізували його ще більше».
Протягом 1930-х — на початку 1940-х років Сціборський активно займався видавничо-публіцистичною діяльністю: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та іншими націоналістичними періодичними виданнями та альманахами.
У вересні 1939 за дорученням А. Мельника розробив проект Конституції України.
Андрій Мельник згадував: «Був він людиною всебічної освіти і нечуваної працездібности, його єдиною розвагою і відпочинком була оперна музика. Пригадую, в 1940 році, коли треба було виступити з власним нашим проектом конституції української держави. Микола Сціборський піднявся цього завдання. Просив звільнити його на три дні від щоденних обов’язків і продовж трьох днів і ночей виготовив цей проєкт, який виявився конструкційно не гіршим зі всіх дотепер відомих, хоч автор його не був юристом, не мав штабу співробітників і опрацював його сам один не продовж років чи місяців, а як сказав я, в 72 години».
Після відокремлення ОУН-Р під проводом Степана Бандери, Сціборський залишився в ОУН під Проводом Андрія Мельника
Для відновлення місцевого самоуправління та Української держави в цілому кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворила похідні групи. Вони розподілялись на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, в свою чергу, складалися з малих операційних груп по 7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного міста Житомира і Сціборський, де загинув 30 серпня 1941 за нез’ясованих обставин.
Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері 30 серпня 1941, приблизно о 19:30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу Сціборський обернувся і був смертельно поранений наступними пострілами в обличчя та шию. Операція в першій міській лікарні бажаного результату не принесла і Микола помер, не приходячи до тями. Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк.
Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН-Р («бандерівського») Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 Провід бандерівського крила ОУН-Р розіслав комунікат, у якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією». Також висувалася гіпотетична версія про здійснення вбивства німцями.
Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір’ї Свято-Преображенського Собору.
Після московсько-радянської окупації могилу було зрівняно із землею. У квітні 1991 силами громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 на цьому місці встановили пам’ятну дошку і хрест. Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук’яненко з Коростеня виготовив нову пам’ятну дошку. Її забетонували, встановили варту.
У 2005 могила Сціборського та Сеника включена до Реєстру щойно виявлених та новозбудованих пам’яток культурної спадщини, має охоронний № 4051.
28 березня 2014 року на могилі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам’ятний знак.
19 лютого 2016 одну з вулиць Житомира названо на честь Миколи Сціборського. Також йому надано звання Почесний громадянин міста Житомир.
Житомирська обласна рада проголосила 2018 рік роком Миколи Сціборського на Житомирщині.
28 березня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам’ятна дата — 120 років з дня народження Миколи Сціборського (1898—1941), теоретика українського націоналізму, діяча УНР, УВО, одного із засновників ОУН.
31 жовтня 2018 на будівлі Головного управління статистики в Житомирській області (Миколи Сціборського, 6А), було встановлено пам’ятну дошку Миколі Сціборському.
Серед творів Сціборського: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Націократія» (1935, З вид.), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938, також англійською, французькою, німецькою мовами), «Демократія», «Сталінізм» (3 вид. 1938, 1941, 1947), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Земельне питання» (1939), «Україна в цифрах» (1940, нім. вид. 1944), Нарис проекту основних законів Конституції Української Держави.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *