Голова ОУН у Криму Андрій Щекун:Гіркін мене катував, щоб я розказав, хто фінансував наш Євромайдан“

Крим можна було відбити! Я в це вірю досі. Але проукраїнські сили тоді не змогли мобілізуватися”, – говорить організатор Євромайдану в Сімферополі Андрій Щекун, на той час – директор інформаційного видавничо-виробничого центру “Медіа-Крим”, редактор незалежної газети “Думка”.Він був одним із перших, хто збирав у Криму мітинги за європейський вибір у 2013 році, і став одним із перших полонених у російсько-українській війні, що почалася з окупації півострова.

“Коли російська пропаганда почала лякати кримчан “фашистами” і “бендерівцями”, ми були готові до цього. Такі ж самі методички проросійські сили використовували ще під час Помаранчевої революції у 2004 році”, – згадує Андрій.

24 листопада 2013 року великий мітинг за євроінтеграцію відбувся на Європейській площі в Києві, і того ж дня кримчани разом зі Щекуном вийшли з аналогічними гаслами під стіни Ради міністрів АРК.

“Звичайно, нам намагалися завадити – був організований проросійський мітинг на підтримку Митного союзу, який намагався нас заглушити. Це був перший проросійський мітинг в Україні задовго до київських “антимайданів”. Нас було декілька сотень, а з іншого боку – кілька тисяч. Як годиться в таких випадках, на проросійську акцію привезли бюджетників, – розповідає Андрій Щекун. – Тоді ми довго біля Ради не залишалися, через годину пішли колоною до представництва президента України в Криму. А коли бюджетникам дозволили розходитись, чимала їх частина приєдналася до нас. І поки ми дійшли до представництва президента, наша колона збільшилася майже до тисячі”.

Євромайдан у Сімферополі став щоденним. Люди, хай і небагато, збиралися хоч на одну-дві години після роботи. Інколи до десяти людей, інколи – до сотні. За словами Андрія, головне було – показати рішучість кримчан.“Проти нас були організовані та профінансовані проросійські сили. З початку грудня в Криму з’явилися групи “НОД” (“Народное освободительное движение”), а вже з січня в громадському транспорті почали крутити ролики про “зрадників Криму”, де були портрети проукраїнських активістів. Серед них була і моя фотографія. Тоді вже масово розклеювали листівки із нашими фотографіями та підписами, що ми “працюємо на ЦРУ”. Співорганізатору Сергію Ковальскому розбили вщент машину. Стало небезпечно виходити на акції, бо проти нас постійно збиралися агресивні представники руху “Русского единства” чи комуністи. Іноді наші кілька десятків активістів мусили стояти в їхньому оточені”, – розповідає Щекун.

Він нагадує важливу деталь: коли українським активістам загрожувала реальна небезпека під час мітингів, їм допомагали футбольні фанати. У Сімферополі це були “ультраси” ФК “Таврія”.

“Коли нас оточили, я зателефонували знайомим з “ультрас”. Дуже швидко нам на допомогу прибігли 20 хлопців міцної статури.Тоді наші противники злякалися і відступили”.

Сімферопольські активісти намагалися побувати також на головному Майдані в Києві. Перша поїздка відбулася одразу після побиття студентів. Хоча вже з початку грудня виїзди на материкову частину країни контролювалися.

“Був випадок, коли ми скинулися грошима, щоб поїхати в Київ максимальною групою наших активістів. Назбирали десь на чотири десятки квитків. Але коли я вже оплатив і мені касир простягнув у віконце квитки, якийсь чоловік вихопив їх і втік. Я впевнений, що це було сплановано, може, за нами слідкували, а може, касирка повідомила. Був ще випадок, коли ми два автобуси найняли, щоб організовано поїхати до Києва. Та багато не проїхали, як раптом майже всі колеса полопалися. Звісно, що і це було заздалегідь організовано”, – говорить Андрій.

На головний Майдан країни кримчанам частіше вдавалося пробитись невеличкими групами. Останнього разу Андрій із побратимами був на Майдані 19 лютого. Поїзд прибув у Київ якраз після розстрілу Небесної сотні…

“Коли ми прийшли на Майдан, застали вже, як складали тіла вбитих активістів. На київському Майдані постійно відчувалася сила від людей, а в той день – біль”, – згадує Щекун.

Через день вони повернулися до Криму. Готували масштабний мітинг – адже автономією вже ширилися чутки про “референдум”. Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров надав інформацію про те, що кримська влада має намір 26 лютого проголосувати за зміну територіального устрою, щоб дати Росії можливість поглинути півострів.

“Тоді ми провели наймасштабнішу за весь час акцію і не дали цьому здійснитися. А 27-го на вулицях Сімферополя з’явилися “зелені чоловічки”, – зітхає Щекун.

Кримчани були розгублені й налякані. На той момент Андрій уже відправив родину до родичів на материк, а сам переховувався в мисливських будиночках із Сергієм Ковальським.

“На нас полювали. За Сергія давали 10 тисяч доларів. Він був бізнесмен, і проросійські сили вважали, що саме він фінансує наші акції. А мене? Напевно, просто вбити хотіли“, – просто каже Щекун.

Уже під час окупації Андрій проголосив на мітингу Всекримську українську раду, до складу якої увійшли кілька громадських організацій – для захисту інтересів кримських українців.Незабаром колаборанти його таки схопили. Як згадує наш герой, на 9 березня, 200-річчя Тараса Шевченка, під пам’ятником Кобзарю в Сімферополі готували масштабну акцію. Друзі з Києва передали потягом пакунок з українськими прапорами. На вокзалі Андрія схопила “Самооборона Криму”, його передали у відділок міліції. Окрім Щекуна, там тримали ще кілька десятків кримчан із проукраїнськими поглядами.
“Мене катували – били, підключали до струму, різали, стріляли з травматів та тиснули морально. Намагалися вибити якусь інформацію про співпрацю з “Правим сектором” і хто нас фінансує. Вони не вірили, що люди можуть самі вийти на Майдан. Тепер я знаю, що в підвалі нас допитували Гіркін і Безлер (Ігор Гіркін “Стрєлков” та Ігор Безлер “Бес” – російські диверсанти, які організовували силове захоплення адмінбудівель у Криму та на Донбасі, були лідерами терористичних угрупувань – “Н”). Їх називали “спецами”. Ми нікого не бачили через замотані очі, але чули російський акцент. Вже тоді були і чеченські найманці”, – згадує ті дні Андрій.

Андрію допомогло триматися те, що його родина була далеко. Але деякі під тортурами ламалися. Так, серед полонених вирахували українського “крота” – молодого одесита, якому вдалося під прикриттям потрапити до лав російської “самооборони”.

“Його Максимов звали. Після Криму він пішов воювати на Донбас проти росіян. Там і загинув”, – говорить Андрій.

“У тому підвалі був ще один, який, навпаки, підтримував анексію. Юра їхав у Крим допомагати росіянам. Але на вокзалі його прийняли за члена “Правого сектору”. Йому під час тортур відрізали вухо і прострелили ноги. Пізніше він мені зізнався, тортури його протверезили. Тоді він погрожував, що помститься росіянам. Після того я про Юру нічого не чув”, – каже Щекун.У полоні він перебував 11 днів. 20 березня Андрія та ще 48 кримчан обміняли на одного ГРУшника, якого спіймали в Миколаївській області. Так Щекун виїхав на материк і з’єднався з родиною.Та якби вони тоді знали, хто я, то, напевно, живим би не вийшов із того підвалу. Тепер це можна говорити – я голова кримського осередку ОУН. Про це знали наші СБУшники, але, напевно, їм вистачило розуму не передати мою справу російським “колегам”. Це мене врятувало”, – розкриває свою таємницю Щекун.До Організації українських націоналістів (“мельниківської”) він вступив ще у 1993 році під час навчання в університеті. Участь в ОУН Андрій не афішував. Із членами осередку зустрічалися зазвичай у бібліотеці.

Також у 90-х та 2000-х роках він був активістом кримських філій студентського братства “Зарево”, Української студентської спілки, Народного руху України. Разом із дружиною розвивав кримський “Пласт”, був головою кримської організації “Молодого руху”, надалі – членом Української народної партії, заступником голови “рескому” УНП.

ОУНівець Щекун був прихильником освітньої українізації, робив ставку на школярів. І йому це вдавалося – так, у бахчисарайській школі Андрій ініціював відкриття української вертикалі від 1-го до 11-го класу.

Така просвітницька діяльність забезпечила достатньо охочих батьків, які хотіли, щоб їхні діти вчилися українською мовою. Із кожним роком у Криму більшало проукраїнськи налаштованих людей. Доки не сталася окупація-2014.Тепер Андрій продовжує боротьбу за український Крим в інформаційній площині – він головний редактор видання “Кримська світлиця“, курирує сайт “Голос Криму”, представляє Крайову раду українців Криму (КРУК), виступає ініціатором різних проукраїнських акцій та рухів.

“У 2014-му провели перший з’їзд вимушених переселенців із Криму, у 2015-му був другий. За допомогою громадськості відпрацювали план стратегії деокупації Криму, який був затверджений на парламентських слуханнях у 2016-му. Ми постійно працюємо над тим, щоб не дати забути про кримчан в окупації”, – говорить Андрій Щекун.

novynarnia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *