Післявиборчих коментарів від різних аналітиків, політологів, експертів, політиків et cetera – більш ніж достатньо. У кожного свої пояснення, свої міркування.
Принагідно дозволю собі також поділитися кількома суб’єктивними заувагами з приводу.
Перш за все – вибори підтвердили, що найбільший електоральний урожай збирають умовно центристські партії. Чому «умовно центристські»? А тому що ідеологічної складової ні в програмах, ні в діях у них нема. Ці партії завбачливо маневрують (товчуться) оддалік від правого чи лівого флангу, торгуючи примітивними соціальними обіцянками, розрахованими хіба що на олігофренів, і перелякано сахаються будь-яких політичних гасел.
Важливий висновок: хто в майбутньому займе умовний політичний центр, той і назбирає найбільше голосів на наступних парламентських (і президентських) виборах.
З недавніх пір цю нішу в нас займає «Слуга народу». Однак, здається, що цю скороспілу партію чекають серйозні метаморфози. Вочевидь, за якийсь час вона розколеться на кілька шматків. Один із них, можливо, зорієнтований на Разумкова (він практично у відкриту починає свою гру, розуміючи ймовірні перспективи для себе), почне ситуативний дрейф ближче до «Європейської солідарності». Інший – до ОПЗЖ. Незрозуміло, що буде робити Коломойський з кількома десятками зорієнтованих на нього «слуг», адже новий проєкт цього олігарха – «За майбутнє» — навряд чи має майбутнє (вибачте за тавтологію).
«Слуга народу» програла «зе-місцеві» вибори, хоча й намагається робити вигляд, що все ‘ок. Дурнуваті передвиборчі анонси від її недолугих спічрайтерів («нам краще програти ці вибори, щоб відповідальність за майбутні провали лягла на інших») лише додають масла в вогонь. Народ, протерши очі, побачив нарешті очевидне: «молоді реформатори» — насправді симулякри, політичні імпотенти, яких з влади треба гнати драною мітлою.
Проте, повторю ще раз: розбалансована країна, яку чекають нелегкі випробування, потребує політичного центру, який наразі тимчасово і випадково зайняла партія під дивною назвою «Слуга народу». Хто це буде – час скоро покаже.
«Європейська солідарність», попри скептичні прогнози, посилила позиції, особливо в західних регіонах. Представлена вона практично в усіх областях, в тому числі на сході і півдні. Очевидно, що на перспективу це буде єдина потужна проукраїнська сила. Штучно створений свого часу «Голос» навряд чи зможе становити якусь серйозну потугу, і, скоріш за все, приречений на поступове згасання. Хоча, можливо, його спробують використати повторно – проти тієї ж «Європейської солідарності». «Свобода» перманентно гасне, незважаючи на якісь локальні представництва в кількох захадноукраїнських областях. З якихось причин з початком російсько-української війни її лідер Тягнибок почав втрачати політичні амбіції, а інші не вдалися харизмою (Кошулинський, Іллєнко).
ОПЗЖ (треба ж придумати таку «милозвучну абревіатуру»), без сумніву, зміцнила свої позиції. Значною мірою – за рахунок виборців, які розчарувалися у Зеленському, в котрому вони бачили відданого борця за дружбу з Росією. Ця політична сила й надалі буде користуватися підтримкою Кремля, хоча в неї з’явився конкурент – партія Шарія. Щоправда, задачі в них різні. Місія Шарія, за задумом його вожатих – абсорбувати лівих радикалів, які чекали на таку екзотику, можливо, ще з часів «конотопської відьми». А от для ОПЗЖ прописана більш «респектабельна» роль – намагатися зайти у центр, переманивши туди «болото», яке шукає, кому б повірити після Зеленського у казочки про «ковбасу за три п’ятдесят».
Здається, найбільше, на що поки що розраховують лідери ОПЗЖ і їхні покровителі – на руїнах «зеленої» влади самим зайти у владу, сформувавши парламентську коаліцію і уряд спільно з уламками «Слуги народу».
Однак їхні апетити зростатимуть в міру зростання їхньої підтримки – перш за все за рахунок виборців, розчарованих у Зеленському, який так красиво зі сцени обіцяв закінчити війну, забути про «епоху бідності», побудувати «країну мрій», посадити в тюрми злодіїв, знизити тарифи і т.д., і т.п…
На наших очах добігає кінця «ера» мадам Тимошенко. Слід віддати належне цій політичній довгожительці – вона пережила практично всіх важковаговиків, з якими колись починала свою кар’єру і з якими всі ці роки змагалась. Залишила в дурнях Лазаренка, який доживає віка за океаном; сиділа при Кучмі, котрому нині хіба що козла забивати з однолітками; витерла ноги об Ющенка, з яким ділила майданну славу і постмайданну владу, і який зараз перебуває в політичному анабіозі; знову сиділа за часів двічі несудимого, нині ростовського фраєра («ой як же я сиділа при Януковичі!»)… Марчук, Мороз, Симоненко, Вітренко, Ткаченко… Де вони зараз? А от мадам Тимошенко – досі на виду. Щоправда, нарешті, здається, і вона зрозуміла, що пора на пенсію. Результати «Батьківщини» на виборах – «жалкоє зрєліщє». Далі буде ще гірше, тому що перспективи – ніякої, базовий електорат сходить з дистанції з геронтологічних причин, та й лаври головного популіста країни зайняті більш молодими і успішними.
Ляшко? No comments. З вилами – до гною.
Пальчевський? А хто це?
Чи мають перспективи локальні політичині проєкти, сформовані переважно під регіональних князьків?
Навряд чи. Наразі не видно, щоб хтось із них претендував на серйозні ролі в українській політиці. Не той масштаб. Поки мер – доки й партія…
Чи реалізують свої політичні потенції «збиті льотчики» Гройсман, Яценюк, Турчинов, Луценко та ще кілька?
Теж навряд чи. Хоча в політиці вони залишаться, однак сумнівно, що хтось із них вийде в першу шеренгу.
Найважливіший висновок. Траєкторія нашого польоту на найближчі роки значною мірою залежить від того, з ким вступить у союз (коаліцію) і ділитиме владу законний спадкоємець «Слуги народу»: з «Європейською солідарністю» чи з ОПЗЖ? Від цього значною мірою залежить політичний ландшафт країни. Якщо ОПЗЖ – це буде проросійський курс з усіма сумними наслідками (повернення в 2013 рік, зростання російської присутності, громадянська нестабільність, загроза нових протистоянь і т. ін.). Якщо «Європейська солідарність» — це буде, в умовах війни з агрессивною Росією, важкий курс на побудову демократичної держави. Принаймні, задекларований курс, але в наших умовах символи теж мають велике значення.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ,
член Проводу ОУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *