Сьогодні День народження Володимира Петренка (1.05.1938-15.11.2016).
Українця, націоналіста, оунівця, рухівця. Лідера відновлення України на Черкащині, і Канівщині зокрема, 80-90х років ХХ століття.
Тема його кандидатської дисертації: «Роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада»; нині ж, після «Зробимо їх разом» у 2019, отримали «Чорну Раду»-2.
Майже двадцять років тому, в десятий рік Незалежності України Петренком була написана стаття «Ціна хохляцтва».
Її актуальність зараз не менш, якщо не більше, ніж у час написання.

ЦІНА ХОХЛЯЦТВА

На 8 січня 1654 року в Україні, після 6 років кривавих національно-визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, лишилося 11 мільйонів українців; на ту саму пору в Московському царстві мешкало 9 мільйонів. Відтоді територія царства зросла в 57 разів, але перепис 1897 року зафіксував 30 мільйонів українців і лише 50 мільйонів москалів…
За даними Міністерства внутрішніх справ СРСР станом на січень 1922 року без Буковини й Західних областей України зафіксовано українців 86 мільйонів(!) а москалів 51,5 млн. («Літературна Україна» від 30 січня 1928 р. с. 3).
Втрачені Польща й Фінляндія. Україна затрималася через відсутність належного рівня патріотизму у верхніх ешелонах її влади, але так довго тривати не може, а ще Петро І застерігав: «Отторжение народа малороссийскаго от государства нашего может быть началом всех наших бедствий («Українська Газета», № 20 за 1998 рік, стор. 4). У 1906 році його побоювання підтвердив рейхсканцлер Германії Бернхард фон Бюлофф: «Втративши Україну, Росія зробиться другорядною державою» («Рада», № 16 за 1908 рік, стор. 2). 3 березня 1919 року Я.М.Свердлов не заперечує їм: «Спасение всей революции, не только нашей, но и международной, находится в руках Украины» (О. Романчук, Ультиматум, К., 1990. с.9), та й Л.Д.Троцький, засилаючи в Україну провокаторів, доводить до їхнього відома: «Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами» (там же, с.57).
Керівництво Московії, зробивши належні висновки, дані перепису 1922 року засекретило й вдалося до розробки радикальних і рішучих заходів. Перед тим був завданий удар по інтеліґенції. 1919 року В.І.Ленін видав указ, яким скасовувалися дипломи, наукові ступені, звання, посвідчення про освіту тощо. Україна перетворилася на концтабір («Українська Газета»,№ 1, 1999. с.6).
Невдовзі «Професор Франк зібрав та описав 26 випадків людоїдства ( по берегах нижнього Дніпра і в Запорізькій губернії) і 7 випадків торгівлі людським м’ясом» (Голод 1921-1923 років в Україні. К., 1993. с.204).
І це стає можливим у країні, яка віками не знала нестатків! Влітку 1654 року мандрівник не нахвалиться Україною, зокрема Черкащиною: «Прекрасна країна, повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен!.. В кожному місті й селі є штучні стави з рибою, гатки з млинами… Садам немає ліку і ланів усілякого збіжжя заввишки людини, неначе те море безкрає… О, яка це благодатна країна… Що за благословенний нарід!.. Який він числений!..» І т.д., і т.п. (Булос ібн аз-Заїма аль-Халебі. Країна козаків. К., 1995).
Не дрімав москаль, але й у 1866 році 9 українських губерній експортували до Европи 140 мільйонів пудів хліба і в 1896 році двірник, заробляючи у місяць 80 рублів, купував за 3 копійки запашну українську паляницю і за 18 копійок цеберку молока (Викладач гімназії отримував 3500 рублів за рік.)
Подальші рядки знову кидають нас у моторошне пекло московства перших десятиліть ХХ століття. Складаються списки «мазепинців» і «петлюрівців», після чого П.Постишев винищує 30 тисяч киян (Павло Штепа, Московство. Львів-Канів, 1995. с.273).
Але звернемо тепер увагу на перепис населення 1979 року, коли в Україні мешкало 36,5 млн. українців. Майже стільки їх було і в 1913 році. І це при тому, що українське населення було переважно сільським, у родині зазвичай було мати по 5-7 і більше дітей. Внаслідок проґресу цивілізації й медицини смертність серед населення з 1913 по 1980 рр. зменшилася втричі, а дитяча – майже в 10 разів. Навіть з урахуванням втрат у другій світовій війні (близько 7 млн. осіб), у 1979 р. українців мало б бути не менше 75 млн.. А де ж іще 40 млн.? До речі, кількість москвинів у цей же час зросла удвічі.
– Голодомор 1932-1933 рр. був, хоч і найжорстокішою, проте лиш однією з ланок довжелезного ланцюга трагедій українцiв ХХ століття. За приблизними підрахунками, в період між 1918 та серединою 1941 р.р., у «мирний» час, в межах України було замордовано голодоморами, розстріляно, депортовано до Сибіру та Казахстану понад 20 млн. українців. Це втричі перевищує наші втрати за чотири роки найкривавішої другої світової війни, значна частина бойових дій якої відбувалася на нашій території. У 30-х роках було знищено ще кiлька мільйонiв українцiв Кубанi, півнiчної частини Слобідської України та Поволжжя. «Кількість жертв у справжній війні проти українства (1932-1933 рр.) перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах свiту під час першої світової війни. Ця акція супроводжувалась масовими погромами української культури, інтеліґенції й церкви» (Роберт Конквест, «Жнива скорботи», Нью-Йорк, 1986 р.).
Ми вже досить добре знаємо й можемо уявити собі страхітливі картини трьох голодоморів та планомірне винищення українцiв у 30-40 роках. Але доля депортованих часто була не кращою. Так, уже в повоєнний час у концтаборі поблизу селища Спаського за 35 км. від Караґанди знищено близько двох мiльйонів політв’язнів – майже всі українці та прибалти (Андрій Куліш, Книга пам’яти українців, Харків, 2000 рік.). А цей концтабiр був далеко не єдиний.
Крім незчисленої кількости жертв, у 20-50-х роках було зруйновано сільське господарство, культурне життя та уклад нашого народу, які формувалися тисячоліттями. Свідченнями, документами, науковими дослідженнями, неупередженою міжнародною комісією визнано, що це був геноцид українців, тобто свідоме, заплановане винищення українського народу.
В історії ХХ ст. відомі випадки масового запланованого винищення народів. У 1915 р. турки вирізали 1,5 млн. вірмен, а нiмецькі фашисти знищили кілька мільйонів євреїв. За кількістю жертв геноцид українців перевищує все, відоме в історії масових вбивств разом взятих і є найбільшим злочином в історії людської цивілізації.
Не буває злочину без злочинця. Якщо ми хочемо, щоб нас поважали інші народи, треба назвати винних у геноциді українців, а не запопадливо ховатися за спиною «дружби народов», якої насправді не існує, яка вигадана москалями для поневолення слабких та недоумкуватих. У геноциді українців, твердять, винен поганий характер Сталіна. Сталін помер, сталінізм засуджений, і питання вичерпане. Тепер можна винищувати чечнців, а при нагодi – знову українцiв… Та нас і без того методично винищують, згадаймо лишень Василя Стуса, Вадима Бойка, Вадима Гетьмана, Михайла Бойчишина, В’ячеслава Чорновола, Ґеорґія Гонгадзе… А хто розганяв похоронну процесію у центрі Києва з вигуками «Хохли нє прайдут!»?
Україна взагалі дивна країна. Проголосивши незалежність, десятий рік «розбудовується» окупантами.
Після відходу чергового диктатора осудимо його та й годі. Легко і просто. Однак, хто буде відповідати за злочини геноциду проти українців?
Сталінізм виник задовго до Сталіна. Столиця гетьманської України Батурин був повністю вирізаний москалями за 170 років до його народження, а під час голодомору 1921-1922 рр. Сталін був на другорядних посадах. Ідеологія насильства та ненависти, яку проповідував марксизм, а розвивав і втілював у життя катюга Ленін-Бланк, добре пасувала світогляду москвинів, за його визначенням, «дурних ідіотов» (Дм.Волкогонов, «Ленін», 1994 р.), які жили і розбудовували свою імперію за рахунок розорення, пограбування й винищення інших народів. Без духу ненависти, що притаманний москвинам, не було б ні жовтневого перевороту, нi ленінізму, ні сталінізму, ні голодоморів, ні депортацій, ні геноциду українців. За формою та методами управління, економічної та національної політики, так званий СССР був найжорстокішим і найкривавішим різновидом рабовласницької імперії. Згідно з міжнародним правом, за державних посадових осіб відповідає держава. Держава, що чинила геноцид українців, називалася СССР. Її правонаступницею добровільно оголосила себе Російська Федерація, що відповідає суті справи і визнано міжнародним співтовариством. Отже, Російська Федерація несе повну відповідальність за геноцид українців. Уряд РФ має покаятись перед українцями за злочини геноциду і виплатити компенсації за багатомільйонні жертви та зруйнування нашої економіки. Московія – держава-хижак, держава-злодій. Допоки вона не визнає своєї вини і не покається перед українцями та іншими гнобленими та винищуваними нею народами, надавати їй будь-яку допомогу з будь-чийого боку аморально. Але західні країни з цим поки що не рахуються й запопадливо пропонують їй свої мільярди. Це також аморально. Про це треба говорити скрізь, щодня і за будь-якої нагоди.
Слід також наголошувати, що московський імперіялізм особливий. Один він перетворює людину на тварину, позбавляючи власности. Поневолена ним людина нічим не відрізняється від звіра на арені цирку: виконаєш кульбіт, – отримаєш крихітку з кишені дресирувальника.
Слід також наголошувати, що московський імперіялізм один з-поміж усіх інших, окрім позбавлення права на власність, залазить в душу людини і, або вивертає її, натягуючи на власний копил, або знищує саму людину. Його невідворотня зброя – вульгарний жаргон і «огнєнная вода». Адже за 73 роки його панування в імперії з 400 народів і народностей лишилося 80, всі інші «перероблені» москвомельною машиною (З виступу депутата Верховної Ради СРСР Гаєр у 1988р.).
Споконвіку в українців найнадійнішим замком був деркач, поставлений упоперек дверей. Ми не знали сквернослів’я й хамства; про те, щоб у когось полазили по грядках, чи понишпорили в коморі й мови не було. Що маємо тепер?!
Сьогодні Україна зажила дурної слави корумпованої й кримінальної держави. Пройдімось лишень по гамірливих коридорах влади та по чисельних тюрмах. Навряд, чи пощастить нам зустрітися там з українцем. Хіба що з політичних…
Допоки нами будуть правитити зайди від інших народів та хохли-слимаки, які за юдин гріш запопадливо служать національним меншинам і нехтують інтересами корінного населення, поки колоніяльна адміністрація не буде замінена національною, доки ми не усвідомимо, що маємо збудувати саме Українську національну державу, – не буде ладу в Україні, не будуть нас поважати інші народи, наша незалежність залишатиметься примарною, декларативною, і нові голодомори та геноциди не те, що можливі, вони навіть закономірні.
Але як спекатися усіх названих і неназваних нещасть, що віками валяться на наші голови? Як бачимо, ніхто не збирається вибачатися перед нами (що там вже говорити про матеріяльні відшкодуваання!), хоча проводять спільні військові навчання й влаштовують спільні паради (Товариш генерал, товариш адмірал!). Ба, навіть електромережі зробили спільними, а виконувати демаркації кордону й не збираються: «зачєм граніца мєжду родствєннікамі?» Завтра вже ніхто й не здивується, коли на західному кордоні знов постануть «московскіє стрєлкі»; так воно, неначе, й дешевше. Та й бюджет годі ділити, і з мовами гратися набридло: була одна, то нехай і буде, все таки президентові нашому полегшення. Чечня? Та що там, де наша не пропадала…
Гей, хохли! Ви бачите, на очах у цілого світу винищується нація!? Хто нами, сірими, буде опікуватися? ОБСЄ? ООН? О М О Н !
Хохол – не українець. Хохол, – хто не поважає себе.
– Та, у мене там рідня живе, та й тут у мене друзі – росіяни. Хороші люди. Що мені з ними, сваритися, що колись там хтось помер з голоду?
Друзі – не росіяни і сваритися з ними не слід. Друзі ті, хто поважає тебе. Але завіщо тебе поважати, коли ти сам себе не поважаєш? Якщо росіянин переймається твоїми болями, стає на твій бік, – він друг. Але якщо його ображає сказане в оцій статті, якщо він бере його під сумнів та ще й звинувачує у всьому, на всяк випадок, тебе самого, – йому нічого робити в Україні, кордони поки що відкриті.
А тим часом замислимося, і справді хто винен? Ось тут він має рацію: ТИ САМ! Тебе повинно обходити, що і його батьки, чи діди, хлебтали баланду, що теж полягли за Брест, чи за Прагу. Був би ти вільний, не залежний ні від кого, – не існувало б цієї болючої теми.
Не рідня ми, бо наша нація – творець, трудівник, господар, а москаль – «широкая душа», заброда, де посій, там і вродить: «Ех випіть би, да закусіть!». А без хохла – ні випити, ні закусити… Вічна проблема.
Крок за кроком відроджуватися. До влади обирати тільки українських націоналістів (тобі приємніше – патріотів). Поступово, методично рвати усі зв’язки, особливо інформативні й енергетичні. Спинатися на власні ноги, набиратися сили, самовпевнености й гордости за власний рід, який сягає у глиб тисячоліть. І нарощувати могуть.
Так світ влаштований – поважають сильного.
Володимир ПЕТРЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *