Долі провідників Організації українських націоналістів від заснування організації у лютому 1929 року тісно пов’язані з їхніми дружинами.
Проте, на відміну від своїх знаменитих чоловіків, вони для широкого загалу й тепер залишаються «за кадром».
Але ж бути дружиною провідника українського підпілля — означає постійно перебувати разом із ним на невидимому фронті боротьби.
Щоб виправити цю несправедливість і донести до широкого загалу інформацію про дружин провідників ОУН, нещодавно в Будинку письменника Жіноче товариство імені Ольги Басараб та Олени Теліги провело захід iз нагоди 129-ї річниці від дня народження голови ОУН полковника Андрія Мельника, де було презентовано брошуру «Дружини провідників».
Це збірка нарисів від дослідниць Надії Бугай, Ольги Бежук та Наталії Іщук-Пазуняк про жінок, чию мудрість і велич ми несправедливо не помічаємо за постатями їхніх чоловіків. Проте саме вони були надійним «тилом» і опорою для своїх других половинок.
Ольга Коновалець, Софія Мельник, Катерина Кобилко-Штуль, Марія Квітковська, Ярослава Плав’юк, Ольга Червак (дружина нині чинного голови ОУН) — на їхніх очах вершилася історія й доля України.
Сьогодні згадаємо про Ольгу Коновалець та Софію Мельник — рідних сестер iз бездоганним вихованням та схожою трагічною долею.

Ольга Коновалець: «Мручок», який дарував світло

Дружини визначних мужів часто перебувають у тіні, прикриті від людського зору, тому-то хвиля часу непомітно переносить їх у забуття. Тож варто запобігти цьому, присвятивши увагу двом жіночим постатям, які завжди стояли поруч зі своїми чоловіками і всебічно підтримували їх у дуже складних умовах життя — це рідні сестри з роду Федак — Ольга, дружина полковника Євгена Коновальця, і Софія, дружина полковника Андрія Мельника.
У родині Степана й Марії Федаків було восьмеро дітей — Ольга була найтендітнішою з шести доньок. Ще молодою дівчиною вона занедужала на легені й мусила лікуватися в санаторії Швейцарії. Тому в родині їй приділяли особливу увагу і піклування. Маючи значні музичні здібності, навчалася у віденській консерваторії — була скрипалькою. Однак її музичній кар’єрі не судилося здійснитися, бо у зв’язку з особливою вразливістю не могла побороти «треми» при концертових виступах на сцені.
Наразі не відомо, як відбувалося зародження почуттів між Євгеном Коновальцем (полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів, перший голова ОУН, один з ідеологів українського націоналізму. — Ред.) та Ольгою Федак, але безсумнівним є те, що ця зустріч не була випадковою, адже Євген воював у Першу світову війну разом з одним із рідних братів Ольги — Стефаном-Ярославом Федаком і був знайомий також з їхнім батьком Степаном Федаком. А ще разом зі своїм побратимом Андрієм Мельником був вхожим у дім родини Федаків.
Ольга поєднувала дану від природи красу іспанського типу з витонченою тендітністю — все це забезпечило їй вдачу одиначки-пестунки. Зам­кненість і стриманість, а також часта відсутність усмішки дали підставу домашнім між собою називати її «Мручок».
У 1922 році Ольга вийшла заміж за Євгена Коновальця, для якого настановою на все його життя став принцип Песталоцці: «Діяти і виконати — це головна справа!» Пройшовши університетські студії, горнило визвольної війни 1917—1921 років та поразку визвольних змагань, молодий Коновалець уперше підніс ідею створення української зброй­ної сили, очоливши згодом УВО-ОУН.
Подальше життя відкрило для всіх нову Ольгу Федак — дивовижної витримки жінку, з її вмінням блискавично орієнтуватися в ситуації, сміливістю, що межувала з відчайдушністю. Балансуючи між небезпекою і ризиком, у вічних вимушених переїздах Ольга залишалася привітною і зразковою дружиною, класичною красунею.
Під час вечірки у салоні готелю «Метрополь» у Женеві на честь Тараса Шевченка усім запам’яталася пані Ольга: «Коли вона ввійшла у супроводі В. Панейка, то це була ціла сенсація!» — згадували її знайомі. У свою чергу Орест Питляр пригадує, як неодноразово українські студенти в Женеві відвідували Полковника, і завше увічливою господинею коло нього була дружина — «гарна з виду жінка, з енергійним обличчям». Ще один спомин доповнює «картину: «Молода, дуже гарна пані Коновалець, людина з високою освітою, дуже вміло надавала гармонійності цим зустрічам…»
Ніжністю й опікою оточив її також чоловік — Євген Коновалець, навіть незважаючи на важкі обставини, повні неспокою, перемін і загроз із боку   ворога. Він знаходив час і охоту виконувати різну домашню роботу, щоб зберегти тендітне здоров’я коханої дружини.
При такій дбайливості Ольга Коновалець могла не раз залюбки відвідувати концерти й оперу, чого вона потребувала як духовної поживи при всіх прикрих і важких життєвих проблемах, що тривали від від’їзду подружжя з Галичини в 1922 році й до кінця…
Доглянута й випещена львівська панна, Ольга Федак свідомо ступила на шлях революціонерки поряд зі своїм чоловіком, людиною великої доброти й шляхетності в родинному колі. Втрачене затишшя львівського родинного дому зміг заступити їй добрий і сердечний друг життя.
Життєва мандрівка «завдячуючи» совєцьким спецслужбам, від яких доводилося переховуватися — у Берліні, Відні, Парижі, а ще у Швейцарії та Італії, — вимагала зусиль втримати родину.
Їхній син Юрко, який народився у січні 1924 року, був оточений дбайливістю батьків, між якими панувала атмосфера гармонійних подружніх стосунків, уваги й взаємної поваги. Через постійні вимушені переїзди Юрко мусив вивчати щораз іншу мову для своїх студій: німецьку, французьку, італійську, але вдома мати примушувала його спілкуватися рідною мовою.
Без перебільшення можна стверджувати, що і для справи ОУН Ольга зробила чимало. Вона не втручалася в організаційні моменти, натомість створювала атмосферу, вкрай необхідну для ефективного вирішення важливих питань функціонування Організації. Родина Коновальців мала свої правила: гроші сім’ї були у дружини, їх Ольга часто позичала на організаційні справи ОУН. Наприклад, коли терміново для нових в’їзних віз в австрійському консульстві потрібно було заплатити 5 тисяч крон, Євген Коновалець наказав зв’язатися з дружиною: справу грошей того ж дня вирішили позитивно — «пані Полковникова переслала телеграфічно, навіть не питаючись про якісь забезпечення». Дружина Коновальця була надзвичайно уважною в побуті, завше дбала про відпочинок чоловіка після виснажливого дня, ініціювала сімейні подорожі.
Водночас в часи, коли на ОУН надходили значні кошти, сама сім’я жила дуже скромно й ощадно, нерідко позичаючи гроші у знайомих. Відомо, що, перебуваючи у Варамбе (Швейцарія), Полковник для самозахисту не мав при собі навіть поганенького револьвера, ані собаки на подвір’ї. Гнаний усіма європейськими урядами, виснажений, але не зневірений, Євген Коновалець високо цінував затишок, створений на тимчасових помешканнях «милим Мручком», і сам при цьому був надзвичайно уважним до дружини.
Ось як згадує про це сама Ольга Коновалець: «На останнім нашім помешканні у Женеві був садок і в нім багато квітів. Мій чоловік, коли ходив ранком по ньому і бачив розцвілі рожі, зривав їх і сам укладав у маленькі вази або клав їх на столі в їдальні. Знав, що робить мені тим велику приємність!» А «пані Полковникова», завше з нетерпінням чекаючи чоловіка, організовувала чаювання з самоваром, де збиралися найближчі, знімкувала рідних за посадкою дерев, підтримувала теплими словами у коротеньких листівках.

Ніколи не усміхалася, але ніхто не бачив її сліз

Знала всі уподобання коханого чоловіка: «На обід їв мало, скоро, нервово, алкоголю не пив майже ніколи, як ми були самі, тільки в товаристві. Дуже любив фрукти, особливо яблука. Звик до них із молодечих літ, бо батьки в Зашкові (село, де народився Євген — нині Жовківський район Львівської області, а тоді — Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина. — Ред.) мали гарний фруктовий сад.
Часто їв одне-два яблука ранком перед проходом. По обіді відпочивав коротко, читав… Часто вечорами читав досить довго. Його улюблена лектура — це були історичні твори, мемуари, біографії визначних людей. Деякі книжки ми читали рівночасно і ділилися думками й враженнями. До кіна і театру ми ходили дуже рідко. Музику любив, але не мав часу займатися нею. Із відомих опер найбільше любив «Богему» Пуччіні».
Ольга завше намагалася бути сильною коло чоловіка, бути достойною його імені. У дні розлуки та чекання не опускала рук, а займалась написанням тез про видання Михайла Драгоманова, у женевський період співпрацюючи з виданням «Громада». Таким чином здобула атестат бібліотекаря, що в подальшому дало право на працю за кордоном.
Коли восени 1935 року федеративний уряд Швейцарії скасував дозвіл на проживання у Женеві, Євген Коновалець емігрує у Литву і при нагоді провідує рідних. Згодом Ольга згадувала: «Наше життя — це був вічний рух, зміни, неспокій. Вічний приїзд і виїзд. Ті приїзди все були радісні, але які сумні виїзди! І цей останній. Цілими роками переслідував мене дивний неспокій, якесь дивне, страшне передчуття… Мої останні слова були: «Вважай на себе!..»
У 1937 році у Львові помирає батько Ольги, який був для неї взірцем і підтримкою по життю. Наступним ударом-катастрофою для жінки стає трагічна смерть полковника Коновальця від ворожої бомби в Роттердамі 23 травня 1938 року. Усю любов свого серця перелила мати-вдова на улюбленого 14-річного сина. А він, у свою чергу, старався зайняти якось місце батька у ставленні до зболілої матері і до самої смерті опікувався нею. Він був пластуном, громадським діячем. Коли молодий Юрій Коновалець занедужав на невиліковну хворобу і терпів великі фізичні болі, він намагався приховати правду про свій стан здоров’я перед нею. Помер Юрко на 35-му році життя в Римі… Втрата єдиної дитини — ще страшніша трагедія, яку довелося пережити Ользі Коновалець…
Зі спогадів приятелів і знайомих Ольги, політичних емігрантів відомо, що її шанували й любили. «Мручок» насправді була дуже чарівною жінкою!
У 1952 році пішла з життя мати Ольги — Марія Федак, яка ще у 1942 році покинула Україну й оселилася в Люксембурзі разом із донькою Софією — мама весь цей час підтримувала дітей і матеріально, і морально.
Сама Ольга Коновалець до останнього працювала у бібліотеці Йосипа Сліпого й, на двадцять років переживши улюбленого сина, у 1978-му померла в Римі, де її й поховали. Її кредо було терплячість.

«Я горда, що це саме мій син виконав цей атентат!»

Щоб розповісти про ще одну героїню нашої публікації Софію Мельник, варто трохи більше сказати про родину Федаків. Батьки підтримували дружні стосунки з такими знаменитими у той час у Львові родинами, як Шухевичі, Нагірні, Левицькі. Не раз приходили до них митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко, з якими Степана Федака пов’язували видавничі справи та дружні  стосунки. На межі 1921-1922 років у домі Федаків якийсь час мешкала відома організаторка та провідниця українського жіночого руху, педагог і літературознавець Софія Русова.
Сім’я, в якій зростали Софія, Ольга та їхні брати і сестри, дійсно була непересічною. Батько, Степан Федак, був визначним львівським правником, адвокатом, одним із найбагатших українців Східної Галичини. Будучи людиною сильною і навіть авторитарною у будь-яких питаннях, що стосувалися його професійних зацікавлень, дім і виховання дітей він повністю поклав на свою дружину Марію Федак-Січинську.
Марія Січинська народилася 1874 року в селі Угринь Скальського деканату в сім’ї греко-католицького священника, де традиційно панували моральність та релігійність. Батько працював у селах Тернопілля, а з 1897 року переїхав до Львівської єпархії. Незважаючи на патріархальне виховання, що визначало майбутнє виховання дівчини-галичанки в межах родини, домашнього господарства, церкви й виховання дітей, Марія Січинська була активною в жіночому просвітницькому русі Галичини, багато читала, декламувала поезію «Кобзаря», цитувала «Каменярів», особливо захоплювалася творчістю Богдана Лепкого.
Пані Марія — маленька жіночка, завше спокійна, небагатослівна, сильною рукою тримала у взірцевому порядку дім на Сикстуській у Львові і дбала про достойне виховання усіх восьми дітей. І діти таки були виховані як свідомі українці, беручи участь у політичному житті свого краю. Відомо, що після атентату (замаху) на Юзефа Пілсудського, здійсненого сином Стефаном-Ярославом у 1921 році, спокійна «Мамунця» після нічного трусу та побоїща в домі тихо, але рішуче заявила: «Я горда, що це саме мій син виконав цей атентат!»
Племінниця Софії Федак — Ольга Кузьмович — згадувала, що неодноразово в домі Федаків на молодіжних зібраннях бував юний Роман Шухевич, який блискуче володів мистецтвом оповідача та віртуозно грав на фортепіано, чим притягував до себе увагу всіх присутніх дівчат, у тому числі з родини Степана Федака.
Ось у такій родині й з’явилася на світ 30 жовтня 1901 року маленька Софія.

Софія Мельник: людина надзвичайно скромна й працьовита

У 1923 році Софія закінчила Торговельну академію у Відні, після чого працювала в Ревізійному союзі Українських кооперативів у Львові. Від 1924 року вона була нареченою Андрія Мельника (полковник армії УНР, військовий і політичний діяч, один із найближчих соратників Євгена Коновальця; організатор формації Січових Стрільців у Києві, один з організаторів Української військової організації. — Ред.), який мав фах інженера-агронома. У цьому ж році його було засуджено польською владою за підпільну проукраїнську діяльність на чотири роки ув’язнення, тоді ж, коли було засуджено й Ольгу Басараб. Софія їздила до тюрми щоденно з передачами нареченому впродовж… чоти­рьох років.
У 1928 році закінчився термін ув’язнення, і полковник Андрій Мельник зміг одружитися — це сталося 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії при вулиці Коперника у Львові. Софія продовжила свою працю в РСУК, а полковник Мельник почав працювати інженером-лісником у добрах митрополита Андрея Шептицького, часто перебуваючи в Підлютім.
Дітей у подружжя не було. Особисте сімейне життя Андрій Мельник не любив виставляти напоказ, забороняв своїм прихильникам про це писати.
Відсутність дітей певною мірою позначалася на ставленні Мельника до молодих членів ОУН. «Він завжди опікувався молодими членами організації, — згадує його у післявоєнний період «мельниківець» Петро Варнак. — Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання допомогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці до Люксембурга: «Товариськість — нормальна річ. А я ж дітей не маю…».
Із лютого 1929 року Євген Коновалець — пожиттєвий Провідник ОУН. Спочатку Андрій Мельник був виконавцем його спеціальних завдань, а з початку 1937 року почав виконувати обов’язки скарбника ОУН. У своїм заповіті для ОУН полковник Коновалець призначив своїм наступником на пост Провідника ОУН, на випадок своєї смерті (яка й трапилася в травні 1938 року), полковника Мельника як бойового товариша ще з воєнних дій українського підпілля. Тож подружжю Андрія і Софії Мельників довелося прийняти новий глибоко зобов’язуючий тягар. У зв’язку з цим вони виїжджають у вересні 1938 року до Берліна.
Тож Друга світова війна застала подружжя Мельників уже в Берліні. І знову — політичні ускладнення: німецька влада інтернує полковника разом із дружиною — вони перебувають чотири місяці у грізному концентраційному таборі Заксенхаузен (саме тут було на смерть замучено Олега Ольжича — праву руку Провідника ОУН). Після звільнення з табору Мельники переїздять до Гіссінгена, а згодом до Люксембурга (там прожила з ними аж до смерті й мати Софії — Марія Федак).
Софію Мельник племінниця характеризувала як людину надзвичайно скромну і працьовиту, добросерду і дуже впорядковану. При тому Ольга Кузьмович пригадувала, що Софія завжди хотіла бути фінансово незалежною, тож і в Люксембурзі працювала в банку як фінансист. І при тому, за життя свого чоловіка, з його великим навантаженням справ і обов’язків, постійно допомагала йому своєю добровільною секретарською працею. Як поверталася з роботи, то, виконавши домашні справи, сідала за друкарську машинку і педантично дбала про впорядкування кореспонденції чоловіка та інших завдань.
Важка недуга і смерть полковника Андрія Мельника в листопаді 1964 року в Кельні стали невимовно тяжкими ударами для його дружини Софії. Останні вісім років свого життя Софія Мельник провела в пансіонаті в Люксембурзі. Під кінець життя недуга позбавила її змоги вільно рухатися і діяти, а 31 липня 1990 року її не стало.
Особа Андрія Мельника — легендарна постать української історії ХХ ст. І щоб не залишилося й сліду родини Мельників, радянська влада постаралася «на славу»: у 1950 році в його рідному селі Якубова Дрогобицького району, що на Львівщині, майже 30 сімей із числа близьких і далеких родичів Мельника без суду й слідства з конфіскацією всього майна було вивезено у Сибір — Томську область і Хабаровський край.
Тарас ЗДОРОВИЛО,
“Україна молода”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *