90 років тому наприкінці січня – на початку лютого 1929 р. відбувся установчий Конгрес українських націоналістів, на якому було створено Організацію Українських Націоналістів. Розпочався відлік часу, протягом якого ця легендарна організація послідовно здійснювала свій героїчний Чин по відновленню державної незалежності і соборності України.

Варто ще раз пригадати, що цій вікопомній події передував майже дворічний підготовчий період. Процес структуризації націоналістичного середовища пройшов через абсорбцію націоналістичних організацій і груп, найголовніші з яких це Українська Військова Організація (УВО), Легія українських націоналістів (ЛУН), а також Група української національної молоді (ГУМН).

1927 року прийшло до створення Союзу організацій українських націоналістів (СОУН), основу якого склали Легія українських націоналістів (ЛУН) і Група української національної молоді (ГУНМ) і до якого мали б приєднатися інші націоналістичні організації. Головну раду Союзу очолив М. Сціборський. Статут визначав, що головною метою СОУН є «боротьба за як найскорше відновлення самостійної національної соборної української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верстов українського Народу та її охорона».

Один з тогочасних лідерів націоналістичного руху Д. Андрієвський працював над теоретичними основами українського націоналізму. Він накреслив практичні форми майбутньої організації, гадаючи, що «вона має бути такою, щоби відкрила нам шлях до політичної акції, щоби поставила нас окремо від тих численних марудних своєю догматикою і інертністю груп, що борсаються нині на нашій політичній арені, щоби мала характер і тенденції всенаціональні, щоби була суцільною, міцно збитою і в той же час еластичною».

Готуючись до Першої конференції українських націоналістів Д. Андрієвський навесні 1927 року пише до Є. Коновальця, «я зложив проект, після якого мав би утворитись Ініціативний комітет (чи Організаційна комісія) по скликанню Конференції цієї осені» і пропонує такий склад: Д. Андрієвський, Є. Коновалець (представник ГУНМ) і П. Кожевников (ЛУН), додаючи, що «в сучасних обставинах треба бути сміливим повитухом і не дати дитині задушитися в надрах формальностей і гурткової тяганини». Є. Коновалець згодився з пропозицією Д. Андрієвського прискорити підготовку до конференції (конгресу) і створити оргкомітет. Він не заперечував, щоб «ініціятива конгресу, як теж його підготовка вийшли від приватних людей, в даному випадкові, як це Ви пропонуєте, від Вас, мене і Кожевникова” .

Підготовлений Д. Андрієвським документ під назвою “Проект організації Конференції для розроблення націоналістичної ідеології і усталення відповідних організаційних форм” від 28 червня 1927 р. де-факто затвердив склад ініціативного комітету і визначив Берлін місцем його перебування. Термінологічно перше зібрання представників українських націоналістів довший час не мало усталеного означення. Спочатку йшлося про конгрес чи з’їзд, далі стало зрозуміло, що зібрати одразу конгрес не вдасться, тому перейшли до скликання конференції, інколи її називали ще «перед конференцією».

У липні 1927 р. було підготовлено перелік тем доповідей та доповідачів майбутньої конференції. Постало питання критеріїв добору делегатів. Є. Коновалець пише Д. Андрієвському: «Треба би нам порозумітися, кого саме будемо притягати до участи в конгресі, а іменно, чи будемо запрошувати на нього індивідуально поодиноких людей чи може представників певних організацій». Д. Андрієвський як голова підготовчого комітету наголошував — «треба змагати, щоби то був справжній Конгрес Українських Націоналістів». У той же час він вважав, що участь у конгресі мають взяти не лише емігранти, а обов’язково делегати крайових організацій з Галичини, Волині, Прикарпаття, Буковини та Наддніпрянщини. Хотів він бачити делегатами конгресу представників з США і Канади.

Труднощі з участю галицьких націоналістів, на думку Д. Андрієвського, не повинні були перешкодити проведенню конгресу. Він наполягав на тому, що «навіть коли б з краю ніхто б не приїхав, нам не можна кидати справу. Навпаки, приступити негайно до практичних заходів до організації як Конференції».

Запрошення до участі а конференції отримав і один з відомих теоретиків українського націоналізму Д. Донцов. З листа В. Мартинця довідуємося його реакцію на цю пропозицію –  в той час він відмовився брати участь і назвав конференцію українських націоналістів «еміграційною шопкою».

Нарешті Перша конференція українських націоналістів відбулася 3-7 листопада 1927 р. в Берліні. За спогадами В. Мартинця, у конференції взяли участь Є. Коновалець, Д. Андрієвський, О. Сенник, С. Чучман, Ю. Вассиян, С. Нижанківський, М. Сціборський, Б. Кравців, Л. Макарушка, П. Сайкевич, П. Кожевніков і В.Мартинець, які представляли окремі націоналістичні організації та групи.

Для координації дій Конференція ствердила Провід Українських Націоналістів та ухвалила провести Конгрес українських націоналістів навесні 1928 р. У повідомленні про підготовку загального конгресу українських націоналістів говорилося, що для того відбулося обрання проводу, «основаного на монократичній засаді і зложеного з Голови і чотирох членів-референтів увійшли: інженер Дмитро Андрієвський, полковник Євген Коновалець, Володимир Мартинець, Михайло Сціборський та відпоручник краю».

Питання хто має очолити Провід Українських Націоналістів обговорювалося ще перед конференцією Так як Д. Андрієвський був головою організаційного комітету і був головою Президії конференції, то за усталеним звичаєм він мав би і очолити провід. Але в середовищі націоналістів, цілком зрозуміло, була думка, що провід має очолити Є. Коновалець. Рішення про обрання Є. Коновальця головою ПУН  Д. Андрієвським було сприйнято гідно. У листі до Є. Коновальця він писав: “Сам вибір Вас на провідника єсть до певної міри тріумфом голошених мною засад і може найкращим рішенням проблеми що стала була перед нами. Отже можете бути певні, що в моїй особі знайдете співробітника лояльного і дисциплінованого».

Неусталеність багатьох важливих питань вимагала обговорення і вирішення, тому на початку березня 1928 р. визнано за необхідне скликати Другу конференцію українських націоналістів.

Є. Коновалець ділиться своїми думками і інформує Д. Андрієвського про підготовку конференції: “Заповідається вона гарно. Число учасників обраховуємо на 18, а саме з Лєгії – 4-ох, з Н[аціональної] М[олоді] – 2-ох, з краю – 4-ох, дальше давні учасники І конференції … По моїм обрахункам конференція потриває 3 дні». У цьому ж листі вперше фіксується проблема еміграція-край: «Все ж таки найбільш важною, на мою думку, справою було би обговорення і вирішення взаємовідносин між краєм і закордоном».

Інтенсивна підготовка Другої конференції дозволила зібратися в Берліні 7 квітня 1928 р. і протягом двох днів провести усі заплановані наради. До порядку денного було внесено звіт Голови та членів Проводу, доповідь Є. Коновальця “щодо орґанізаційної праці перед конгресом” та Д. Андрієвського «щодо ідеольоґічно-статутарної праці”, В. Мартинця «у справі пресової акції Проводу», В. Мартинця “виконуючого обов’язки секретаря Проводу щодо підготовки конгресу».  Конференція наблизила час проведення загального конгресу українських націоналістів.

Активізація діяльності Проводу, рух в напрямку об’єднання українських націоналістів викликав реакцію багатьох українських політиків, та середовищ (УНР, гетьманці) і, зокрема, ідеолога українського націоналізму Д. Донцова. У листі до В. Мартинця Д. Андрієвський писав про своє особливе ставлення до Д. Донцова: «Я дуже шаную і особисто люблю Донцова. Ажи він був мені за навчителя в політичній ділянці. Він є нашим духовним батьком і ще на довго зостанеться найбільшим авторитетом. Але я не волів би йог кликати. Бо він цілий нам не до прийняття. Мусим піддати його ідеольогію острій критиці. Мусим дещо додати, що перечить його поглядам».

Першим проявом відкритого «непорозуміння» стала рецензія В. Мартинця в часописі «Студентський вісник» (№ 9, 1927), в якій він, при цілком позитивному сприйнятті праці Д. Донцова «Націоналізм», висловив окремі критичні зауваження, на що Д. Донцов зреагував відчутно перебільшено.

Щоб якось порозумітися з Донцовим і ліквідувати конфлікт, Є. Коновалець послав на «мирні переговори» з ними Р. Сушка, який мав би запропонувати Д. Донцову виїхати за кордон «для пропаганди української справи», на що «відповів доктор Донцов, що він був би згідний виїхати за кордон і займатися пропагандою Української справи, рівночасно одначе поставив він услів’я, що в ту його діяльність ніхто не мав би права йому вмішуватись як теж, що перед його виїздом за кордон мусів би він мати забезпечення для себе ще на три роки вперед».

На твердження Д. Андрієвського, що між Д. Донцовим і націоналістами Є. Коноввльця,  існує «генетичний» зв’язок, Д. Донцов вибухнув гнівними філіппіками, звинувачуючи всіх – націоналістів, середовище Українського національного-демократичного об’єднання, комуністів, націоналістів – у тому, що вони проти нього і його «Вісника». Тож у той час реальної співпраці націоналістів з Д. Донцовим не склалося.

Поступово приготування до конгресу завершувалися. До кінця вересня-початку жовтня 1928 р. було підготовлено більш-менш узгоджені проекти кількох документів конгресу. Зокрема, програма конгресу, список доповідей і «регулямін» конгресу.

Нарешті, подолавши усі перешкоди, делегати зібралися у Відні і 28 січня — 3 лютого 1929 року за участю 30 делегатів та 2 гостей відбувся Перший Конгрес (Великий Збір) Українських Націоналістів. Президія Конґресу: М. Сціборський – голова, заступники – генерал М. Капустянський та Ю. Вассиян, секретарі – В. Мартинець, В. Арсенич, Я. Герасимович, Ю. Руденко. Робота Конгресу проходила у формі пленарних засідань та засідань шести комісій: ідеологічна (голова Ю. Вассиян),  соціально-економічна (Я. Моралевич), військова (Є. Коновалець), політична (Д. Демчук), культурно-освітня (О. Бабій),  організаційна (Л. Костарів). Конгрес проголосив створення Організації Українських Націоналістів. Головною метою ОУН визнано встановлення незалежної соборної національної держави в межах усіх українських етнічних територій. Конгрес ухвалив Устрій (Статут) ОУН, програмові документи та обрав керівні органи – Провід Українських Націоналістів, організаційний суд та організаційний контроль. Головою ПУН одноголосно обрано Є. Коновальця, до складу Проводу увійшли: М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, Д. Демчук і  Л. Костарів. Головний Суддя ОУН – Я. Дуб (М. Кушнір),  Головний Контрольний ОУН – Я. Моралевич.

Конгрес накреслив стратегічні плани та визначив найближчі завдання по розбудові структури організації та її клітин.

Таким чином 90 років тому розпочала свою діяльність Організація Українських Націоналістів, що ставила за мету боротьбу усіма доступними і можливими методами та способами за відновлення самостійної соборної держави Україна. Постала нова епоха в історії українського національно-визвольного руху.

Олександр Кучерук,

директор Бібліотеки ім. О. Ольжича

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *