Нині маємо незаперечний і неспростовний факт: на жодну українську політичну силу не було вилито стільки словесного бруду, як на національно-визвольний рух за незалежність Української держави, який очолювала ОУН. Шельмування, паплюження і таврування цього успадковано від совєтської, а тепер уже і московської шовіністичної ідеології, але зі ще більшою потворною брутальністю і драконівською аморальністю. Суспільству, людям так і не було правдиво і в повному обсязі мовлено, за що ж боролася ОУН, який був її соціально-економічний та політичний ідеал.

В останні роки, за незалежності України, стали доступні документи і матеріали ОУН, праці провідних діячів, вчених, дослідників, з якими співвітчизники мали змогу ознайомитися. Багато в цьому питанні зробили і посприяли українські націоналісти.

Сьогодні український націоналізм став могутнім чинником національної самоідентифікації. Так, незважаючи на соціальні негаразди, політичні і релігійні симпатії, радянське минуле та антиукраїнську політику влади в окремих регіонах, абсолютна більшість громадян – майже 80% від загальної кількості населення України – під час останнього Всеукраїнського перепису заявили, що вважають себе українцями.

Цей феномен свідчить, що в незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежності, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.

Український націоналізм став не лише чинником необхідності відновлення історичної справедливості стосовно різних етапів національно-визвольного руху, а й спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація – перипетії щодо відзначення так званої Волинської трагедії; суспільна дискусія щодо державного визнання ОУН і УПА, боротьба за відновлення історичної правди стосовно українських жертв Бабиного Яру, врешті – визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом української нації.

Наразі визріла необхідність розробити нові програмні засади ОУН, співставити їх з практичними діями, не обмежуючись лише політичною діяльністю.

Тому, виражаючи суверенну волю народу на державотворення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини, гідних умов її життя, дотримуючись справедливості й поваги один до одного, ми, українські патріоти-націоналісти, сповнені рішучості об’єднати зусилля для зміцнення незалежної, демократичної, правовової України як держави української нації.

Публікуючи цей матеріал, Провід Українських Націоналістів сподівається на широку дискусію в суспільстві, на вашу підтримку, шановні читачі. Тому запрошуємо до полеміки на шпальтах газети всіх співвітчизників, патріотів, громадських діячів, вчених, науковців, письменників, освітян поділитися своїми думками з приводу порушених питань. Проблем в Україні нині дуже багато. У часи, непрості для молодої держави, потрібні нові підходи, нові модернові ідеї. Тим більше, найближчим часом деякі групи осіб і партії пропонуватимуть українцям варіанти нової Конституції. У них буде багато цікавих і важливих пропозицій. Передумовою для їх втілення у життя є виконання зауважень до Конституції України, викладених у цих програмних засадах.

Тож окреслимо найсуттєвіші форми організації нашого суспільства, визначимо правильні, вивірені часом, орієнтири українського шляху, які могли б стати надійним захистом українців перед всілякими внутрішніми та зовнішніми загрозами.

 

Яку Україну будуємо?

Відповідь на це запитання визначить розвиток України не лише на найближчі десятиліття, а й на століття. На жаль, еліта нації дуже повільно дозріває до розуміння та усвідомлення свого чи не найважливішого обов’язку перед народом – формувати правильні орієнтири майбуття нації та шлях поступу до них. Тому після Майданів і Революцій до влади приходять негідні президенти, депутати і челядь, яка вірно служить їм і собі, але не дбає за свій народ.

Тому найважливіші питання українського державотворення, а серед них і яку Україну будуємо – повинні стати темою всенародного обговорення з метою досягнення суспільної згоди, що є запорукою високоякісного законотворчого процесу і дотримання українцями законів України.

Нація, що не думає про майбутнє, ніколи не буде мати доброго сьогодення. Нація, що нехтує силою слова і праведного закону, буде жити ідеями лукавого.

Нація буде жити за праведним законом і мати його добрі плоди лише тоді, коли наважиться визнати правду про значущість правильного світогляду.

Чи не тому пасивно-лукаву позицію займає у переважній більшості українська еліта, інтелігенція, передусім науковці та освітяни, забуваючи про свою священну місію – окультурювати повсякдення нації і власною участю у громадських рухах творити взірці та еталони такого окультурення.

І найвагоміше: зрілісь нації визначається її спроможністю єднання правильним світоглядом. Це не заперечує право людини мати власне бачення світу. Воно корисне і повинно підтримуватися – за винятком людиноненависницьких ідей.

 

Правильний світогляд

Це універсальний ключ для вирішення найскладніших проблем у сучасному світі. Україна завжди мала талановитих мислителів, поетів, винахідників, здібних і хоробрих воїнів, але у нас постійно був брак добрих управлінців, бо вони нехтували не лише їхніми настановами, а й Божою наукою, якою керувалися у кращому випадку через раз.

Тому правильний світогляд починається від усвідомлення того, що ми маємо Творця, що ми є християнською країною. А ще ми повинні розуміти, що людина – це єдність душі, тіла і Духа Святого, бо від цього залежить організація нашого життя. Визрів час усім думати над цим питанням, якщо хочемо мати таку Україну, за яку поклали життя мільйони людей.

Ми маємо сьогодні найкращі можливості втілити у життя їхні найкращі ідеї, бо відновлено українську державність, є безцінний досвід боротьби за незалежність, відкрито доступ до різних джерел знань, сучасні засоби зв’язку дозволяють миттєво поширювати інформацію.

На жаль, нині в Україні бал править лукавий: триває жорстока гібридна війна, у якій безпекою країни влада не надто переймається, мільйони українців у пошуках кращої долі опинилися за її межами, життєвий рівень виявився у потенційно багатій Україні одним з найнижчих у світі. Нас відволікають від найважливішого питання, яку Україну і як будуємо дискусіями про тих чи інших лідерів, про партії, у яких українці ще й у ворогів перетворюються… Не можна більше заплющувати очі на те, що значна частина активістів політичних партій і громадських організацій насправді допомагають сусіду-агресору безконечним взаємопоборюванням.

Водночас крок за кроком у плині життя творяться гарні за формою закони із старанно прихованими деталями, які руйнують націю зсередини.

І хоч нація давно визріла до розуміння важливості правильного світогляду, але, на жаль, цього не визнає багато політиків, державних діячів, громадських активістів, представників інтелігенції демоліберальної орієнтації. Вони так і не зрозуміли свого обов’язку перед Богом та Україною – бути попереду свого народу в пошуках шляху до процвітання, а не ставити власні інтереси понад усе.

 

Український народ і Українська держава

Якщо говорити про Божу волю ширше, то вона проявляється ще й через народ, бо слово народи зустрічається в Біблії багато разів, а держава – це лише витвір людський, інструмент для виконання Його волі щодо прав і обов’язків усіх народів без винятку.

Поняття народ є вищим від поняття держава, але без своєї держави народ не може бути вільним і приречений на занепад. Цей зв’язок та межу між народом і державою добре розуміли українські патріоти і націоналісти. Покладаючи власне життя за Україну, Український народ і його державу, вони виконували Божі настанови про організацію стосунків між людьми і народами. Ідеологія націоналізму та її гасла «Нація понад усе!» чи «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!» стали адекватною відповіддю усім намаганням антихристів відібрати у людей і народів їхнє Боже право на свободу і гідність.

1991 року українську державнісь відновлено. Попри всі негаразди, пов’язані з початком розвалу російської імперії під назвою СРСР, українці раділи появі Конституції України, прийнятій у 1996 році.

Проте радів і лукавий, бо йому вдалося домогтися знаку рівності між поняттям держава і народ. Щоб зрозуміти його задум, необхідно добре вдуматися у зміст статті 1 Конституції, у якій зазначено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Дуже гарно за формою, але помилково за змістом, бо у такому формулюванні наголошено на значущості держави і фактично узаконено умови, за яких у майбутньому держава постане вище над її творцем – народом.

Це відбулося дуже швидко. До сьогоднішнього дня блудимо манівцями між хибними теоріями і доктринами про державу як орган насилля, слугу народу або завищуємо (а вороги ще й свідомо опускають її необхідність) її роль у суспільному житті, бо не хочемо визнати, що держава повинна бути лише інструментом правильної організації буття нації. Не більше і не менше.

Отже визрів час переосмислення знаку рівності між державою і народом, поставленого у першій статті Конституції, бо народ – це Божа воля, поняття вищого порядку.

Тому краще було б записати першу статтю у такому вигляді: «Український народ – творець християнської, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави як інструменту виконання Божої волі щодо прав та обов’язків перед Ним і Україною»?

Такий підхід забезпечує не лише найкращі умови для розвитку духовності, а й формування правильного світогляду.

Хибне трактування понять держава і народ насправді є обгрунтування законних методів обкрадання народу.

 

Власність Українського народу

У Конституції і законах України немає терміну власність. Є термін право власності. Але не будемо витрачати зусилля на зайві дискусії з юристами і розглянемо, як воно використовується в Основному Законі. У статті 13 Конституції наголошується: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

Але будьмо реалістами. Природні ресурси можуть бути «об’єктами права власності Українського народу» лише за умови, коли народ є власником об’єктів господарювання, які він створює на базі цих природних ресурсів. Тому, розвиваючи форми власності, визначені в Цивільному кодексі, ми повинні мати рівну серед інших ще й народну власність.

А що маємо? На папері – так, а насправді ці органи необмежено використовують і природні ресурси, і створені народом об’єкти господарської діяльності. Ми постійно чуємо: державні підприємства, державна земля, державне майно. Навіть створили Фонд державного майна…

Отже, про право власності Українського народу на природні ресурси мовлено, а про право власності на об’єкти господарювання та інше майно нажите народом немає нічого. Воно опинилося у руках Фонду державного майна. Народ ощасливили ідеєю джерела влади, майно опинилося в окремих осіб, які вже й це джерело перекрили, щоб зробити людей слухняними рабами, а народ вимушений жити, «як пан скаже». Допоки вривається терпець і розпочинається черговий Майдан. Після нього до влади знову приходять негідники, і все починається спочатку.

Так держава вивищилась над народом і стала джерелом корупції, використання офшорних зон, мільйонів безробітних, бездарного управління у сфері оборони…

Право власності Українського народу має бути не лише на природні ресурси, а й на об’єкти господарювання і нажите ним майно. А права власника Українського народу повинні здійснюватися не лише органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а й народом безпосередньо за участю трудового колективу. Розпочинати реалізацію такої ідеї необхідно зі створення Фонду народного майна як координуючого органу майбутніх народних підприємств.

І не треба чекати на зміну законів. Необхідно діяти так, як діяв Андрей Шептицький у Східній Галичині. В умовах бездержавності ця духовна постать творила матеріальну базу нації, підставивши власне плече кооперативному руху, в якому брали участь сотні тисяч українців. Звичайно, потрібно і закони вдосконалювати, але не на догоду окремим особам, а в інтересах народу.

Також не варто надмірно сподіватися на швидкі результати, бо великі ідеї вимагають великої праці, терпіння і часу для втілення у життя. За народними підприємствами велике майбутнє, бо вони не лише урівноважують існуючі форми власності, а й розвивають суспільні відносини нового типу, неспівмірно вищі за існуючі. Бо народна власність – це ще й реалізація права людини на прийняття рішень щодо господарської діяльності підприємства, на якому вона працює.

Талановитий Український народ у найбагатшій країні світу став заручником служителів влади. Вміло маніпулюючи довірливістю українців, вони в личинах державних діячів та політиків проникли до систем управління країною на всіх рівнях і міцно тримаються важелів управління суспільством з метою власної наживи.

Матеріальне не є ні злом, ні добром. Однак надмірна концентрація матеріальних надр у руках невеликої кількості осіб є смертельною небезпекою для України, а в перспективі – світу. Багатства країни і прибутки від господарської діяльності, незалежно від форм власності підприємств, повинні справедливо розподілятися між усіма її учасниками, використовуватися розумно і раціонально.

Що має стати допомогою на шляху до орієнтирів зазначених положень? Відповідь відома: ідеологія – система ціностей, яка об’єднує людей для досягнення поставленої мети.

 

Українська державна національна ідеологія

Держава є складним інструментом, який повинен постійно розвиватися і вдосконалюватися. Без ідеології державотворення тут не обійтися. На жаль, ми нехтуємо її значущістю. А підбивають нас до цього українські воріженьки, посилаючись на досвід інших країн і використовуючи Конституцію України.

Єдиною ідеологією, спроможною боротися з цими та подібними до них негативами, є ідеологія націоналізму. Нині націоналізм спричинився до домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Націоналізм виступає як інтегруючий світогляд нації, а не окремої групи, класу чи партії. В сучасних умовах це означає, що відбулася демонополізація націоналістичної ідеології. Український націоналізм виходить на широкі обшири, які не знають партійних кордонів, він не завжди визнає історичну тяглість, тобто його адептами перестали бути націоналісти, причетні до традиційних націоналістичних структур.

Тому за ідеологією націоналізму – майбутнє, оскільки побудована вона на справжніх цінностях, а не на лукавстві новоспечених демолібералів або філософії кремлівських варварів. Яскравим прикладом є патріотизм мільйонів людей на Майдані, Донбасі, Півдні і Сході. Отже, від щирого патріотизму до націоналізму – один крок, і його треба зробити і закріпити.

Тому потрібно чіткіше виписати тезу з таким формулюванням: «Людиноненависницькі ідеї та ідеології в Україні заборонено. Орієнтиром нації, громадських організацій, політичних партій, державних діячів та політиків є українська державна національна ідеологія». Саме така ідеологія – це головний інструмент побудови розвинутої, стабільної, демократичної держави з високим духовним і життєвим рівнем населення.

Саме українська ідеологія має стати визначальною у створенні потужного державницького об’єднання партій, яке готове і спроможне взяти важелі управління державою і відповідати за стан справ у країні. Це наш український шлях.

Таке об’єднання повинно бути дієвим до того часу, доки Україна посяде гідне місце серед розвинутих держав світу, а вплив антидержавних сил буде зведено до мінімуму. Об’єднання має створити механізм залучення до сфери своєї діяльності громадських організацій, рухів, товариств і громадян, які поділяють і підтримують українську національну ідею.

Необхідно визнати й те, що відсутність української державної національної ідеології є головною причиною розвитку процесів державотворення в інтересах не нації, а окремих осіб.

Українська ідеологія повинна охопити всі сфери суспільного життя, однак акцентувати наразі слід на таких головних питаннях:

  1. Механізм управління державою, виборча система і кадрова політика.
  2. Вдосконалення економічних механізмів побудови держави, як основи матеріального добробуту і соціального захисту людей.
  3. Питання внутрішньої і зовнішньої політики.
  4. Принципи та перспективи української ідеології.
  5. Основні завдання сучасного українського націоналізму.

Помаранчева революція, Майдани довели, що народ готовий до рішучих дій, але немає лідерів, які б визріли до рівня провідників нації. Чекати на них – це самогубство для України. Єдиний вихід у такому становищі – самоорганізація суспільства через громадські структури із залученням до спільних дій науковців, здібних фахівців, серед яких постануть яскраві особистості, спроможні стати справжніми лідерами нації.

Із висловленого випливає необхідність сформулювати першочергову мету українського націоналістичного руху. Такою б метою могла стати ідея України як держави, де у всіх сферах суспільного життя домінуватимуть українці та питомі для української нації духовні й моральні цінності.

Отже першочергове завдання нашого руху – об’єднати людей, для яких влада Української нації в Українській державі – альфа і омега їхнього життя, а боротьба за реалізацію національної ідеї – суть їхньої політичної тактики і стратегії. Для цього необхідно повернути в суспільство, насамперед у вітчизняний політикум, високу ідейність, світоглядну й ідеологічну принциповість, справжню людську мораль та християнські цінності, а отже – віру в Українську Самостійну Соборну Державу як суб’єкта, а не об’єкта міжнародної політики.

При цьому не варто забувати, що Україна – християнська держава, яка визнає національним багатством розмаїття інших релігій, культур, мов, обстоює свободу віросповідання, громадянських прав. Але водночас пам’ятаймо, що українська мова є державною, а культура різних періодів є вагомим внеском наших предків у скарбницю найкращих надбань народів світу.

Тож, враховуючи це, визначимо основні завдання сучасного українського націоналізму.

По-перше, націоналізм неможливий без відродження і плекання національної свідомості, відчуття історичної приналежності до рідної землі, мови, традицій, національної честі і самоповаги.

По-друге, націоналізм має практикувати чинну активність. Не може бути так, щоб там, де принижується честь і гідність українця, паплюжиться українська мова, традиції, історія, не було адекватної постави української сили.

По-третє, націоналізм має бути зорієнтований на «власні сили» й не може мати нічого спільного із намаганнями деяких політиків «запозичити» чужинські моделі розвитку України. Лише віра у свій народ, його геній і призначеність – надає сили, оптимізму, динамізує розв’язки складних соціальних, економічних і політичних проблем.

По-четверте, націоналізм повинен наголошувати на культі «сильної» особистості, людини, яка власний розвиток пов’язує з процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм має утверджувати суспільно важливі вартості, які ушляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.

По-п’яте, важливою складовою ідеології сучасного націоналізму має стати ідея національної і соціальної справедливості як взаємозалежних понять. При цьому необхідно зазначити, що принципи національної та соціальної справедливості повинні застосовуватися не лише стосовно українців, які проживають в Україні, а й за її межами, зокрема на етнічних українських землях.

Не можна опускати з поля зору й інші складові: етнонаціональні вартості, національний ідеал, національну ідентичність, інтереси та пріоритети розвитку українства, питань економічної та національної безпеки.

Отже, попереду – час вирішальних епохальних перемін і випробувань.

Зрештою, настав час дати відповідь на запитання: яку і як Україну будуємо. Вона є. Українці вимушені стати на власний шлях державотворення. На ньому немає рецептів правильних дій. Тому обираймо ті, які враховують реалії нашого сьогодення.

Щодо досвіду інших країн, то в цьому питанні ми повинні бути дуже уважними, бо поруч з позитивним можуть бути й пропозиції ворожі українській національній ідеї.

 

Умовисновок

Обґрунтованість суджень та умовисновків вимагає від кожного з нас зрозуміти нові реалії життя.

Воля Українського народу на Майданах і кров мільйонів, пролита у багатовіковій національно-визвольній боротьбі, не принесли бажаних результатів. Чому так сталося? Намагаючись віднайти ключ до цього найголовнішого питання: яку Україну і як будуємо, слід плекати націю моральну, духовну, могутню, спроможну протистояти будь-яким викликам часу.

Моральність, духовність, культура і сила врятують націю, українців від небезпеки бути підніжкою іншим народам і зроблять нашу державу економічно сильною, однією з найпотужніших у світі.

Водночас мораль повинна стати фундаментом матеріального благополуччя. Конституція, закони, концепції, життєво необхідні реформи, повсякденна праця кожного українця повинні бути моральними. Ось ключ до піднесення економіки країни, високих стандартів життєвого рівня та оздоровлення нації.

Революція Гідності, що відбулася взимку 2013-14 років, призвела до більш рішучих кроків.

Найвагоміший постулат: влада має захищати людей, а не навпаки – люди мусять захищатися від влади.

На часі – демонстрація інших відмінних якостей: вміння фахово керувати економікою, патріотично захищати молоду державність, професійно виробляти прогресивне законодавство.

Але починати слід від головного питання – формування української державної національної ідеології, спрямованої на всебічне задоволення духовних і матеріальних потреб кожного громадянина. Ця ідеологія повинна відповідати прагненням більшості українського народу, інтересам держави, вимогам часу і бути зрозумілою для всіх.

Нині у критично важливий для України час потрібно знайти спільну платформу для подальшого поглиблення реальної незалежності України. І цією платформою має бути однакове ставлення усіх громадян до державності України, її незалежності, соборності та суверенного розвитку. Тільки тоді національно-визвольний рух в країні дасть можливість українцям міцно стояти на своїй землі, піднести національну свідомість народу, мобілізовувати націю на боротьбу з внутрішніми та зовнішніми ворогами.

В українського націоналіста немає іншого вибору. У нього велика ідея в серці і вогонь революційного духа в грудях. Він вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.

Слава Україні!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *