День Героїв спочатку в діаспорі, а тепер і в Україні відзначають 23 травня. У день загибелі першого провідника ОУН, полковника Коновальця. Чин цієї людини належно не пошанований державою, за яку він боровся і загинув.

Довший час не було однозначної відповіді на питання, хто ж власне здійснив зухвале убивство. І тільки через багато років, коли світ побачили спогади Павла Судоплатова, стало зрозумілим, що лідер українських націоналістів загинув у результаті добре спланованої спецоперації НКВД, якою безпосередньо керував очільник Радянського союзу Йосип Сталін.

Здавалося б, крапки над “і” розставлено: замовник і вбивця відомі. Ще одну трагічну сторінку історії можна перегорнути?

Але, схоже, це робити зарано.

Могила Коновальця і досі залишається у далекому Роттердамі. Вже у незалежній Україні, за яку Коновалець боровся у лавах січових стрільців, армії УНР, а згодом УВО і ОУН, йому, фактично, не має місця, зокрема у столиці.

Зрештою, суспільству намагаються нав’язати думку, що смерть Коновальця – результат виключно терористичного акту, така собі відплатна акція НКВД за бойові дії ОУН на Західній Україні у передвоєнний час. А отже одному з лідерів національно-визвольного руху мимоволі, надається статус “галицького діяча”, а ОУН зображується як локальне, західноукраїнське явище.

Однак саме смерть Коновальця дає багато приводів для того, щоб вважати його одним з найвизначніших українців минулого сторіччя.

Як відомо, Євген Коновалець був ліквідований 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі, на вулиці Колсінгел, поблизу готелю “Атланта”. Його смерть стала завершенням цілого етапу детально спланованої спецоперації НКВС. Проте її кінцева ціль аж ніяк не полягала у нейтралізації лише голови ОУН. Кінцева мета була значно більшою.

В Архіві ОУН зберігається листування тодішніх членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН) з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Частина цих листів опублікована у книжці Євгена Онацького “Шлях на Роттердам”. Передусім вражає, те, що таких людей була багато, і під прицілом був не тільки  Коновалець.

Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Коновальця розповів про такого собі “Івана Івановича”, який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини “листи”. В цих “листах”, зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому.

Крім того, сам “Іван Іванович” дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до заради ОУН, обіцяв достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку – концтабір; у гіршому – смерть.

Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника…

З метою здобути довіру Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності.

З листування членів ПУН з Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН розповідали, що радянська Україна фактично “дихає” повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про “українського націоналіста” Миколу Скрипника – голову першого українського радянського Уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України.

Також повідомлялося про існування в Україні “потужних” підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану “Організацію Українських Революціонерів”, яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії Наук України.

До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію.

Інший тактичний хід був пов’язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Коновальцем малювалися “страхи”, які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат.

Уміло спекулюючи на проблемі “старших і молодших”, “крайовиків і емігрантів” ситуація була розхитана до того, що вже після смерті Коновальця, а саме від 1940 року ОУН існувала в двох іпостасях: під проводом Андрія Мельника і керівництвом Степана Бандери.

Врешті, в снуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний “Іван Іванович”. Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії.

Згадуваний член ПУН Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої “технології”. Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.

У багатьох публікаціях про Євгена Коновальця можна прочитати закиди у бік ПУН, що так і не було знайдено дієвих форм і методів протидії більшовицькій агентурі. Це відповідає правді, але не пояснює ситуації. Члени ПУН за часів Коновальця ніколи не жили в одному місці. Розкидані по різних європейських столицях вони навіть не мали змоги супроводжувати свого вождя під час його подорожей і зустрічей, в тому числі із сумнівними людьми.

Член ПУН Дмитро Андріївський з цього приводу із сумом констатував: “Незалежно від нашої волі, обставини не раз ставили нас перед доконаними фактами, або випадок уневажнював наші плани та розрахунки. Не раз особа, яка мала заступити Полковника (Є. Коновальця) в тій чи іншій справі, або супроводити його в подорожі, не могла рушити з місця. Саме так сталося, коли Полковник мав їхати 1938 р. до Роттердаму і Барановський (член ПУН) не міг вспіти вчасно”.

Цікаво, що дієвий засіб перевірки пропонував Олег Ольжич. Зокрема він наполягав, щоб люди, які претендували на роль наближених до Коновальця організовували якісь протестні акції в Україні, наприклад розкидали в одному з великих театрів листівки націоналістичного змісту. Проте, Коновалець не погоджувався, оскільки, на його думку, це був невиправданий ризик.

У будь-якому випадку, спецслужби Радянського союзу ставили за мету не стільки усунення Коновальця як ліквідацію організованого націоналістичного руху, зокрема ОУН, яка на той час набирала сили і становила реальну загрозу інтересам більшовицької імперії.

Для цього був вибраний відповідний момент. На той час в еміграції і Україні не було більш авторитетного лідера як Євген Коновалець, а очолювана ним ОУН вживала радикальні дії, спрямовані проти Москви. Так, у 1933 році член ОУН Микола Лемик застрелив радянського консула у Львові. Це була чи не єдина адекватна відповідь за Голодомор, що його розпочала Москва з метою винищення українського населення.

Водночас у Європі формувалася коаліція країн, які підтримували Німеччину в її загарбницьких планах щодо Радянського союзу. Можливість доручення до цієї коаліції ОУН з її підпільною мережею, яка покривала значну територію України, спонукала Москву до відповідних дій. Їх мета була очевидною: паралізувати український національно-визвольний рух, а відтак знищити його.

Чи була вона досягнута? Лише частково: загинув голова ОУН полковник Євген Коновалець, а сама Організація Українських Націоналістів була ослаблена через розкол, який після того наступив. Проте, зовсім скоро фракції ОУН вирушили в Україну, а згодом на ідеях українського націоналізму постала Українська Повстанська Армія, яка вела збройну боротьбу за відновлення незалежності Української держави.

У чужому Роттердамі й досі покоїться прах Євгена Коновальця. Характерна деталь, на похоронах Вождя, саме так називали свого провідника члени ОУН, наголошувалося, що його могила тут є тимчасовою і як тільки постане незалежна Україна Коновалець одразу ж повернеться на Батьківщину.

Чи готова незалежна Україна гідно вшанувати пам’ять одного з найвірніших її синів?

Богдан ЧЕРВАК,

Голова ОУН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *