У спробі розпочати так званий «третій Майдан», зробленій 18 – 20 лютого, у другу річницю загибелі Небесної Сотні і перемоги Майдану-2, чи не найактивнішими були люди, які називали себе бійцями «батальйону ОУН». Про них і про ставлення ОУН до подій 18 – 20 лютого кореспондент Укрінформу поговорив з головою цієї організації Богданом Черваком.

Перше, на чому варто наголосити: так званий третій Майдан не відбувся, і це зруйнувало ілюзії багатьох політиків, які на нього сподівалися. Що показала п’ятниця – неділя 18 – 20 лютого? Незважаючи ні на що, українці не віддадуть владу авантюристам і негідникам. Кияни не підтримали погроми, безчинства і політичні провокації.

Другий момент. Нема жодних сумнівів, що у ці дні була спроба реалізувати так званий російський сценарій, тобто – дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, підірвати її зсередини, раз не вдалося прямою військовою інтервенцією ліквідувати незалежність України і таким чином заперечити фундаментальне право української нації на свою державу.

Третій момент. Була спроба дискредитувати національно-визвольний рух, зокрема ОУН. Погроми адміністративних будинків, погроми банків здійснювалися саме під цим брендом. І це не вперше використовують абревіатуру ОУН для провокацій.

Уже з’явилися незаперечні факти, які свідчать, що під час Другої світової війни під виглядом ОУН маскувалися загони НКВДистів, які чинили злочини супроти українців, щоб у такий спосіб дискредитувати національно-визвольний рух.

Пригадую, в 2004 році, перед президентськими виборами, всі українські телеканали день у день показували такого собі «Козака» начебто з ОУН, який закликав Ющенка визнати, що в нього дружина американка. Такий собі карикатурний образ ОУН, яким одночасно хотіли політично вбити одного із кандидатів у Президенти і очорнити ОУН.

До речі, в цей день, 20 лютого, оунівці, які сьогодні служать у Збройних Силах України, лікуються у госпіталях чи перебувають у відпустках, зібралися в Миколаєві Львівської області, щоб вшанувати пам’ять бойового побратима Василя Кіндратського. Він героїчно загинув у травні минулого року у Водяному. 20 лютого в Миколаєві відкривали меморіальну дошку його пам’яті. Наші бійці були дуже обурені, що в цей час у Києві хтось використовує ОУН як прикриття політичних провокацій. Я змушений був тоді зробити заяву, що ми до них не причетні.

 

  • Давайте уточнимо, що таке «батальйон ОУН», бійцями якого називали себе частина тих людей, хто виходив 20 лютого на Майдан Незалежності?

На самому початку військових дій на Донбасі ОУН долучилася до створення добровольчих підрозділів, мета яких була одна – воювати. За короткий час нам вдалося зібрати загін добровольців, який ми назвали «батальйон ОУН». До нього увійшли як члени нашої організації, так і ті патріоти, хто просто відгукнувся на наш заклик. Таких, до речі, була більшість. Командиром батальйону став Микола Коханівський. Батальйон ОУН воював у Пісках, тримав там оборону, тобто брав реальну участь у війні з російськими військами та їх найманцями. Коли наша армія зміцніла, коли почався процес входження добровольчих підрозділів до складу Збройних Сил чи Національної гвардії, більшість бійців батальйону зголосилися до лав ЗСУ, зокрема – до 81 десантно-штурмової бригади. Вони підписали індивідуальні контракти на службу у Збройних Силах. Керівництво ОУН, звісно, не заперечувало проти цього, навіть заохочувало, бо ми вважали і вважаємо, що Росію переможе тільки сильна і патріотична Українська армія, ідеологічний кістяк якої мають скласти добровольці.

  • Ви кажете, що не всі бійці «батальйону ОУН» захотіли йти на контрактну службу в Збройні Сили. Вони куди поділися? І, до речі, якою була чисельність батальйону?

Мені важко називати конкретні цифри просто тому, що провід ОУН ніколи не намагався безпосередньо керувати цим підрозділом. А щодо тих, хто не став військовослужбовцем, то кожен має право вирішувати свою долю самостійно. ОУН як організація зняла з себе відповідальність за добровольчий підрозділ, щойно з’явилася можливість для наших бійців воювати далі вже в складі Збройних Сил України.

Коли ж під прикриттям імені «батальйону ОУН» почали проводитися суто політичні акції, провід ОУН виключив М. Коханівського зі своїх лав. Для нас батальйон ОУН має бути на війні, іншого місця для нього ми не мислили з самого початку. У Києві, приміром, йому точно нічого робити.

До речі, колишні бійці батальйону ОУН і зараз продовжують воювати, ось буквально кілька днів тому у телесюжеті побачив нашого бійця «Бояра», він розповідав журналісту про ситуацію на своїй ділянці фронту. У військових госпіталях лікуються друзі «Кром». «Борман», «Хан», справжні герої Пісків, які першими відгукнулися на заклик вступати до батальйону ОУН, а сьогодні проходять службу в ЗСУ. Багатьох бійців ОУН Патріарх Філарет нагородив високими церковними нагородами за їх мужність і героїзм. А згаданий боєць батальйону ОУН Василь Кіндрацький відзначений високою державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького, на жаль, посмертно.

  • Раніше ви сказали, що в ОУН як організації не було ні людей, ні можливостей, щоб безпосередньо керувати цим добровольчим підрозділом. Що Ви мали на увазі, і тоді поясніть детальніше, що таке сьогоднішня ОУН?

Можливо, для багатьох буде новиною дізнатися, що сьогоднішня ОУН – це громадська організація, а не політична партія. У нас немає чогось подібного до військового відділу, який мав би формувати, контролювати і керувати військовими підрозділами, як про це можуть подумати ті, хто у кого уявлення про ОУН ґрунтуються лише на нашій історії першої половини минулого століття. Тільки нещодавно ми відновили діяльність Української військової організації (УВО), яку очолює колишній заступник командира батальйону ОУН і відомий поет Борис Гуменюк. Наразі УВО опікується нашими членами, які воюють у складі Збройних Сил України, правами ветеранів АТО, координує діяльність волонтерських груп, але це, зрозуміло, не керівництво бойовими діями. Тому я й казав, що у нас нема ні людей, ні можливостей. Повторю: сьогодні ми – громадська організація, в якій статутом передбачено і колективне, і індивідуальне членство.

  • Тоді, даруйте, хтось може скласти враження про сучасну ОУН як типову українську політичну чи громадську організацію, у якої є, образно скажемо, печатка, офіс у столиці, півдесятка людей центрального керівництва і якась, може, сотня – півтори активістів по всій Україні. І все. Таких організацій у нас зараз – тьма-тьмуща.

1992 року в Україну повернувся останній Президент Української Народної Республіки в екзилі і Голова ОУН Микола Плав’юк. Він тоді зробив, як на мене, дуже правильне рішення в тому сенсі, що він зареєстрував ОУН як громадську організацію, а не політичну партію. Бо не можна обмежувати український патріотичний рух, український націоналізм лише рамками якоїсь однієї партії. Націоналізм, на нашу думку, – це надпартійна ідеологія. І дотепер ОУН має статус громадської організації, і вона не є конкурентом жодній політичній партії. Партія створюється виключно для однієї мети – прийти до влади. Іншої мети у неї не існує. Ми ж ставимо ширше завдання: утвердити Україну як національну державу, і для цього всі форми, методи і шляхи, які ведуть до цієї мети – прийнятні та важливі. А щодо офісів – то у нас в кожній області діють обласні осередки, тільки сьогодні у Сімферополі, Донецьку і Луганську, зрозуміло, є серйозні труднощі.

Ми видаємо газету – «Українське слово – Літаври». До складу ОУН на правах колективного членства входить низка відомих, з багатими традиціями, організацій – приміром Фундація ім. Олега Ольжича Жіноче товариство імені Ольги Басараб і Олени Теліги, а віднедавна Українська військова організація засновником якої був Євген Коновалець. У Києві ми зберігаємо «Архів ОУН», опікуємося Бібліотекою ім. Олега Ольжича. Усе це – складові ОУН. А ще до нашого середовища входить низка організацій і установ у Канаді, США, Австралії, низці європейських країн, де з відомих причин опинилися члени ОУН і їх родини після Другої світової війни.

 

  • Отже, у виборах ОУН участі не бере? Але ж для втілення в життя згаданої Вами мети ОУН потрібно бути при владі.

Ми, як громадська організація, не формуємо власних виборчих списків. Але член ОУН має право бути в будь-якій українській політичній партії, таке право не заперечує український закон і статут ОУН. У цьому сенсі ОУН, звісно, не залишається осторонь політичного виборчого процесу. Скажімо, моїм заступником, тобто – заступником голови ОУН, є Павло Кириленко. Він вступив у партію «Свобода», від «Свободи» став народним депутатом України, але не перестав бути членом ОУН.

 

  • Які у вас стосунки з іншими організаціями, які проголошують себе націоналістичними – від «Свободи» до «Азова»?

Союзницькі. Ми намагаємося співпрацювати з усіма партіями і організаціями, ідеологія яких або тотожна нашій, або близька до неї. Найтіснішою на сьогодні можу назвати співпрацю зі «Свободою», Конгресом українських націоналістів. Це стосується передусім проведення виборчих кампаній. У нас свого часу були дуже добрі взаємини з «Тризубом» імені Степана Бандери і з «Правим сектором». Сьогодні «Правий сектор» у процесі ідеологічної ідентифікації, бо від нього відійшов Дмитро Ярош, який зараз створює нову політичну силу. Ми чекаємо, коли чітко визначаться ідейні засади цього середовища, мета, до якої вони прагнуть, тоді сформулюємо своє ставлення. Водночас члени ОУН перебувають практично у всіх українських партіях – від БПП і «Народного Фронту до «Радикальної партії. Для нас головне, щоб вони залишалися українськими націоналістами, діяли для реалізації головної мети ОУН – утверження України як держави української нації.

 

  • На завершення розмови питання: коли, на Вашу думку, ви виграємо війну на Сході?

Я дуже часто зустрічаюся з українськими офіцерами, запитую їх: що потрібно, щоб виграти війну з Росією? Ще жоден мені не сказав: потрібна атомна бомба, потрібні військові стандарти НАТО, потрібна добра зброя… Але всі говорять, що потрібна передусім висока національна свідомість кожного солдата, кожного офіцера і кожного генерала. І тоді зброя, стандарти – все додасться. Але коли цього головного не буде – нічого не буде. І ще один дуже важливий, на моє переконання, момент. Так Бог дав, що російську проблему і російське питання має вирішити наше покоління. Ми не маємо морального права передавати цю проблему своїм дітям і онукам, це наш хрест. А така спокуса є, розумієте, ось така спокуса: мовляв, давайте цю ситуацію – ні миру, ні війни – будемо продовжувати якомога довше, а тоді воно якось вирішиться. А хто його тоді буде вирішувати? Мій син, ваш син, онуки наші будуть вирішувати. Не треба цього робити. Раз уже ця ситуація постала перед нашим поколінням, то нам її й вирішувати. Це важко, це дуже складно, але ми не повинні уникати цієї долі.

 

Юрій Сандул, Київ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *