Борис Гуменюк, український письменник, доброволець, голова Української військової організації розповів кореспонденту медіа-порталу «Культура» про нову книгу і власну творчість на передовій.

Пане Борисе, вас називають першим фронтовим поетом країни. Що за цим статусом?

Війна і вірші. Але війна, в першу чергу. Коли почалися бойові дії на сході України, я перший з колег літераторів узяв до рук зброю і подався на Донбас в ролі добровольця.

Свій рік я відвоював. Зараз у мене «дембель», тож тепер відвідую побратимів на фронті. Але той рік на війні, ті переживання, емоції, мої загиблі і живі товариші – це те, що залишиться зі мною назавжди.

Яка головна емоція на війні? Що людина найчастіше відчуває?

Сказати, що ситуація стресова, то це нічого не сказати. Вона просто-таки аномальна. Навіть професійні військові, яких, здавалось би, мали навчити багато чому, дуже часто були не підготовленими до війни реальної. Тому певна розгубленість на початку, адреналін і страх, звісно. Страх є майже завжди. Але це нормально. Згодом його не помічаєш і про нього не думаєш. Ти можеш не чути залпу, свисту кулі, все може відбутися так швидко, що ти нічого не встигнеш збагнути. Мусить бути те, що мобілізовує твої внутрішні ресурси, загострює увагу і дає можливість бути обачнішим, зберегтися.

Ви одним із перших почали писати про війну з позиції солдата. Від часу публікації в мережі «Фейсбук» ваші тексти починають жити власним життям. Знаю про випадки, коли поезіям Бориса Гуменюка приписували інших авторів.

Були такі історії. Мої тексти, які з легкої руки письменника Івана Андрусяка названі «Віршами з війни», перш ніж стати книжкою, гуляли соціальними мережами.

Хоча я достоту не впевнений, чи це вірші, бо суть кожного цього верлібрового повідомлення – новелістична. Це історія, яка мала місце, яка відбувалася отут і зараз, у мене на очах або безпосередньо зі мною чи з кимось із моїх побратимів. Це скоріше військові хроніки.

Доволі зворушлива історія трапилася, коли моїх побратимів із батальйону «ОУН» запросили до однієї київської гімназії на лівому березі столиці. Там була велика зустріч із педагогічним колективом, з учнями, прийшло десь близько 200 людей. Бійці розповідали про війну, діти їм читали поезію і співали. А наприкінці виступив директор гімназії, сказав, що у них була нарада директорів шкіл і їм на позакласне читання рекомендували патріотичну літературу, зокрема, вірш молодого 21-річного поета, який пропав безвісти під Іловайськом. І зачитав мій «Заповіт». Прочитав, кажуть, дуже гарно. В залі всі плакали.

Для митця це найвище суспільне визнання, коли його твори приписують іншим авторам або вважають народними. Останні два роки на свято Першого дзвоника «Заповіт» читали у багатьох школах в різних куточках країни. Цьогоріч запрошували й мене, та я не зміг прийти, бо перебував на той час у Водяному поблизу Донецька. Але багато вчителів починали свій перший урок із моїх віршів. Поза тим, що довелося декілька разів стрельнути у бік сепарів за цю війну (жарт), вдалося написати щось, що справді відображає суть, сіль, м’ясо війни, якою вона була у 2014-15 роках.

На «Вірші з війни» є вже декілька театральних, музичних постановок.

Насамперед я йшов воювати, а не писати. Але солдатом працюю півтора року, а письменником – все життя. Завжди, коли щось трапляється, ти це осмислюєш, тобі хочеться це переповісти. Так народжуються тексти.

І це стало затребуваним. Багато моїх віршів активно тиражувалися в інтернеті. Згодом книжка розійшлася багатотисячним накладом. Окремі поезії вже перекладені на десяток мов світу. За моїми текстами створювались вистави, професійні актори виконували вірші на радіо, в театрах тощо. Багато артистів узяли ті вірші до свого репертуару, для своїх концертних номерів.

Театр української традиції «Дзеркало» поставив виставу за вашими текстами. Як вона народжувалась, чия це була ідея і які ваші особисті враження від перегляду?

Художній керівник театру, мій побратим Володимир Петранюк запропонував мені зробити за мотивами «Віршів з війни» п’єсу. Там дев’яносто відсотків тексту – мої вірші, і ще десять – листи дівчат на фронт. Деякі з віршів стали піснями, тобто це таке театралізоване дійство. Багато реквізиту я привіз з передової . Це в основному різне залізяччя, що позалишалося від використаних мін та снарядів.

Восени 2015-го року відбулася прем’єра цієї вистави. Вона називається «Блокпост Україна» та присвячена моєму товаришу Василю Кіндрацькому – «Кіндрату», який загинув у бою на позиції «Шахта Бутівка» поблизу Донецька. Театр уже встиг з’їздити з показами на схід України. Вони були в Лисичанську та Сєвєродонецьку.

Я був на прем’єрі, мені сподобалося. Досить незвично, коли твоїми словами говорять інші люди. Вони по-інакшому це роблять, геть зовсім по-інакшому. Напевне, в цьому щось є.

Потім виходили жінки і казали: «Ви нам винні за косметику. Бо від сліз весь макіяж розмився». Це приємно, що вірші справляють таке враження.

Очікувана новинка від вас цього року – книжка «Блокпост». Це слово стало ключовим у вашій біографії останніх двох років?

Так. Тому що дуже хотілося, щоб наша країна стала таким великим блокпостом. Бо нам, на жаль, доводиться воювати і доводиться захищатися. Блокпост – це місце, звідки ти можеш вести вогонь по ворогу, який на тебе наступає, місце, де ти можеш захиститися. Але це також передовий рубіж, через який ворог не має пройти. Кожен українець, кожен солдат повинен бути таким блокпостом. Це місце, де ми маємо зупинити ворога, де ми маємо обов’язково вистояти, де ми маємо остаточно сформуватися як нація лицарів і героїв, а не гречкосіїв і свинопасів, як нам про нас намагалися розповісти.

Тому Блокпост . У цьому слові відчувається якась могуть, нездоланна сила, щось таке, що не можна перестрибнути. Тут треба зупинитися.

Розкажи про книжку

Якщо коротко, то це мій «Фейсбук» за останні два роки. Із початком гарячих подій на Майдані після Водохреща 2014-го року я відкрив сторінку на Фейсбуці і весь час веду там блог. Це мої емоції, мої переживання, мої думки, моє суб’єктивне бачення подій, які відбуваються в країні, на майдані, на війні та оцінка того, як розвивається країна .

Тут народилися всі «Вірші з війни» та інші тексти, які, я сподіваюся, мають непересічну художню вартість. Принаймні, мої колеги ще до того, як я опинився на війні, до того, як я написав першого вірша з війни, казали, що в мене там вже є книжка.

Один з моїх персонажів, дід Микола, має свій прототип. Це справді мій сусід. У нього є щось «сковородинське», але щось в ньому і «остаповишнівське». Він розумний, він мудрий, він простий, як земля, як хліб, і в той же час він глибокий і незбагненний. Я роблю літературну обробку нашим розмовам, і це все виливається в якісь короткі новели, сюжети, оповідки, бувальщини тощо.

Окрім того, у мене є і завжди було дуже багато розмов з моїми побратимами з війни. Коли я, приміром, перебуваю десь в одному місці, а телефонує мій побратим з Широкиного чи з-під Щастя. І ми можемо говорити на різні теми, й іноді це виходить дуже ефектно, дуже по-літературному, по-мистецьки.

Все це я зібрав під одну обкладинку. Тобто тут є поезія, художня проза, есеїстика, публіцистика – тут є все. Те, чим жила країна упродовж двох останніх років.

Коли плануєте презентації нової книжки?

Книжки в руках я ще не тримав. Видавець обіцяв, що побачу її 9-го лютого, а вже 10-того у столичнійкнигарні «Є» запланована перша презентація. Після цього вирушимо з промотуром Україною.

Із попередньою книжкою «Вірші з війни» не вдалося цього зробити. Ми перервали тур у зв’язку з військовими діями на сході. Довелося все кидати і їхати на фронт.

Зараз я сподіваюся презентувати обидві книги. Думаю, ця весна теж буде гарячою.

Христина Дичко

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *