На історичному виднокрузі – славне 87-ліття організації патріотів, героїчних борців за волю України. Невблаганний час, буревії визвольного змагу полишили за життєвою межею багатьох вершителів революційного чину ОУН, що вкрили себе безсмертною славою, передавши естафету своїм послідовникам і вірним продовжувачам націоналістичного руху.

Відрадно, що останнім часом спостерігається порозуміння поміж націоналістичними громадсько-політичними організаціями. Консолідаційні дії обумовлені необхідністю створення потужного націоналістичного об’єднання, здатного реально впливати на сучасну суспільно-політичну ситуацію в плані відстоювання інтересів України, оскільки інші праві і ліві ліберальні партії-проекти не сягають рівня практичного вирішення наболілих національних проблем.

Велич українського питання стає щораз все більш актуальною в контексті націотворчих процесів. Важливо усвідомити, що змістом і суттю українства, в чому полягає життєва сила народу в минулому і сучасному, – є звернення до власної історичної пам’яті.

Ми згадаємо славні сторінки нашої історії і справжніх її героїв, які почасти поставали почерез натхнення національним  духом. Ні, не тих, яких сьогодні наплодили, хоч греблю гати, (помимо, звісно, наших мужніх бійців на Сході) за всілякі «круто продєлані сделки», за вдале угодовне підцигикування владоможцю з нагоди ювілею чи накритої «ситної поляни» тощо. Спом’янемо тих, хто не важив і не важить тепер у війні на сході нашої держави своїм життям, і всі свої потуги звертали на оборону національної гідності й честі, вели за собою інших в ім’я великої ідеї. Маємо за обов’язок донести цю славу до загальнонародного розуміння, допомогти усвідомити нації її велич, що українці – це не ті сьогодні так розрекламовані саловареничні хохли-недотепи, а могутній, прадавній народ із величною історією. Так, саме він, ще тисячоліття тому усмиряв розгнуздану хозарську та візантійську претензійність Святославовим мечем і Володимировим тризубом, саме русичі спинили у Карпатах Батиєву орду, врятувавши тим самим західну європейську цивілізацію від тотального знищення, про що зарозуміло-пихата Європа геть забула і сприймає почасти своїх потенційних благодійників мало чи не як третьосортну біомасу для різного роду своїх експериментів чи дослідів чи ж як тепер своєрідним буфером геополітичної безпеки власних кордонів.

         Це і козацька звитяга над хижоворожоналаштованою до українства Річчю Посполитою часів С.Наливайка та Б.Хмельницького, де була не лише трагедія Берестечка, а й доблесть під Жовтими Водами, Пилявцями, панічна приреченість Варшави часів Визвольної війни і тріумфальний київський в’їзд Богдана. А як наші недруги замовчують взяття у 1612 році запорожцями підступної Москви, як добряче козаки «поскородили московські ребра» під Конотопом! А хто як не українські степові лицарі стримували татарський розбій, апетити якого сягали далеко поза українськими землями, врятували культурну столицю Європи Відень від турецької навали?! –

         Коли віроломна Москва зламала Переяславський договір, Україна згодом опинилась у цілковитій неволі новопосталеної імперії та її деспотичних проводирів.

Та боротьбу продовжували наступні покоління на різних українських землях. У ХІХ столітті постають перші політичні організації (1900 рік – «Революційна українська партія») та «Братство Тарасівців». Визначним діячем цього часу був Микола Міхновський (1873-1924), брошура якого «Самостійна Україна» стала програмою націоналістичного руху.

Революційні процеси серед українських мас не припинялися і тоді, коли революція 1905 року потонула у хвилях реакції. Доходило до явних бунтів. І коли Москва у 1909 році вирішила відзначити 255-у річницю Переяславської угоди й 200-у річницю Полтавської битви, в Україні, у відповідь на ці святкування, відбувся демонстративний виступ українських солдатів під проводом пор.Ждановича, а підпільна організація «Оборона України»  висаджувала в повітря пам’ятники, що Росія ставила на спомин про ці події.

 Кулесвисний вир громадянської війни поглинув тисячі мужніх захисників вітчизни. Тут і молодобезвуса жертовна звитяга Крут, і відчайдушна відвага похідних груп українського війська, оточених в лютоморозних снігах побіля містечка Базар наприкінці 1921 року, по-звірячому порубаних головорізами Котовського – колишнього кримінального розбійника-авторитета. Згадаймо й більшовицьку терористичну акцію в Парижі супроти Симона Петлюри у травні 1926 року – одного із найталановитіших військових стратегів, задуми якого постійно притлумлювались отою злощасною гетьманчуківською чваньковитістю так званих «соратників

          Та це ще не означало, що боротьба проти окупанта припиняється, вона мала продовження в інших формах: у підпільно-конспіративних організаціях ідейно-політичного характеру, а також у легальному секторі на полі української науки, культури, церкви, економічного життя. У 1929 році постає ОУН – когорта героїчних борців, які на закрутах історичного шляху не знали хитань і сумнівів, і, як міфічні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через зв’язок із матір’ю-землею, так і ОУН з цілющого джерела животворної Шевченківської ідеї українського націоналізму завжди черпатиме віру в себе, у свій народ, у своє історичне призначення.

         Згадаймо сьогодні керманичів націоналістичного руху, які не важили своїми дріб’язковими, приватними справами, і, не замислюючись, як і їх славний попередник, віддавали своє життя, якщо цього вимагала справа. Це і великі організаторські потуги  Є.Коновальця, А.Мельника і С.Бандери, відчайдушність Олега Ольжича чи Я.Стецька, самопожертва О.Теліги, героїзм Р.Шухевича, М.Арсенича, Д.Орлика, Д.Маївського, Я.Чемеринського, І.Рогача і багатьох інших, хто своїм життя засвідчив вірність національним ідеалам.

          То хіба ми можемо сказати, що ці імена сьогодні в Україні належно вшановані, і що з них нація бере приклад? Далеко ні! І навіть навпочікоподібні офіційні відзначення  ювілеїв багатьох із них аж відганяли отою набридливою формальністю і штучністю виконання пунктів указу із постійно ущипливими включеннями «мнєній інакомислящіх сторон. А хіба спостерігалася в українському середовищі якась хоча б побіжна хвиля обурення з приводу продовження вандалістичного свавілля шовіністичних сил, які чинять наругу над національною пам’яттю, плюндруючи монументи нашим національним героям?

Наше сьогодення обов’язуе до пошуку нових шляхів і напрямів роботи з розумінням насущних проблем і пошуком їх вирішення, які б відповідали духові новочасся. Сучасний націоналізм повинен позбутися отого красномовства «рятівників нації», які нібито достоту все знають і розуміють, а зробити нічого не можуть, бо і не вміють. Маємо надію, що ці ідеї знайдуть розуміння на всіх теренах України і будуть мати продовження в конкретній, самовідданій праці патріотів на благо самоствердження нашої державності, розвою націоналістичного духу та становлення української нації.

На закрутах історичного шляху ОУН не знала хитань і сумнівів. Як міфічні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через зв’язок з матір’ю-землею, так і ОУН з цілющого джерела животворчої ідеї українського націоналізму завжди черпатиме віру в себе, у свій народ, в своє історичне призначення. Це давало і завжди даватиме їй натхнення жертовності і пафос революційної боротьби на шляху до здійснення її остаточної мети.

 

Микола Сулятицький, голова Івано-Франківської міської ОУН