Історія – річ примхлива. Іноді впродовж кількох віків майже не відбувається подій, які б суттєво змінили хід розвитку людства, а бувають періоди, коли час ніби спресовується, за невеликий його проміжок можуть статися такі зрушення і зміни, яких вистачило б на багато десятиліть, а іноді й століть. Саме такий період переживає Україна, яка нині перебуває у центрі уваги всього світу, адже війна, яка точиться на нашому Сході, може стати початком світового конфлікту, що призведе до загибелі людства. Не даремно ж із такою неохотою, навіть страхом сприймають у багатьох країнах ідею надання Україні військової допомоги, бо Путін погрожує в такому разі застосувати ядерну зброю, що майже гарантовано стане початком третьої (і останньої) світової війни.

Події на Майдані, втеча Януковича, анексія Росією Криму, сепаратистський заколот на Донбасі, який переріс у неприховану агресію Росії – всі ці події розбудили національну самосвідомість українців, їхній дух свободи і нескореності. Вже мало кого лякає слово «націоналізм», яке від самого початку існування комуністичної імперії було лайливим, жупелом, яким лякали людей. Не змінилася ситуація і після проголошення незалежності України, хоча, здавалося б, саме націоналісти були тими людьми, які самовіддано боролися і гинули за те, щоб наш народ мав свою суверенну державу, тож заслуговують на визнання і шану.

Свого часу ідеологи комунізму, а нині так званого «русского мира» твердили і твердять, що націоналізм і фашизм поняття тотожні. Та якщо прискіпливо вивчити суть цих явищ, то виявиться, що нічого спільного між ними немає. Бо за націоналізм видають шовінізм і гітлерівський нацизм. Під час Першої світової війни французький капрал Шовен виступив з гаслом: «Всі німці вороги, тому всіх їх потрібно знищувати». Практично без змін гасло Шовена повторив у 1941-му році радянський поет і публіцист К.Симонов. Тобто належність до стану ворога визначалася саме за національною ознакою, без врахування того, що серед німців далеко не всі були прихильниками війни. Шовінізм – ставлення до людей інших націй, як до нижчої раси і визначення певної нації вищою – став однією з визначальних ознак гітлерівського націонал-соціалізму. До речі, він близький до фашизму, засновником якого був один з провідних італійських соціалістів Беніто Муссоліні, але мав певні відмінності. В ідеології італійського фашизму не було крайньої нетерпимості до інших національностей, в Італії практично не було єврейських погромів, жорстоких переслідувань людей за національною ознакою. Але так сталося, що саме терміном «фашизм» стали визначати націонал-соціалізм – гітлеризм. Мабуть тому, що в Європі, як у 20-40-і роки, так і після Другої світової війни соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні й інші ліві партії були дуже впливовими (у ряді країн Європи соціалісти і соціал-демократи впродовж кількох десятків років перебували і перебувають при владі), тож представники лівих партій не хотіли, щоб термін «соціалізм» був поєднаний з гітлеризмом, для цього використали термін «фашизм», яким ми також і будемо оперувати.

Націоналізм, якщо не брати до уваги крайніх його проявів, які бувають у будь-якій ідеології і політичній течії, це патріотизм, найвищий його ступінь, аж до самопожертви. Не даремно ж одним з головних гасел українських націоналістів було: «Вибореш свободу України, або загинеш у бою». Тобто – свобода або смерть. Рабство, покора перед чужинцями відкидалися. Дуже точно висловився з цього приводу видатний український кінорежисер О.Довженко: «Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм?».

Я, до речі, ще в юності вперше зрозумів, що ідеологічні гасла і політична практика керманичів Радянського Союзу часто разюче різняться. У 60-і роки минулого століття одним з найближчих друзів Радянського Союзу вважався Єгипет, президентом якого був тоді Гамаль Абдель Насер. Дійшло до того, що його було нагороджено найвищою радянською відзнакою – званням Героя Радянського Союзу. У чому полягав його героїзм стосовно СРСР, так ніхто й не зрозумів, але я запам’ятав, що в радянських газетах, які викладали біографію новоспеченого героя, згадувалося, що він ще в молодості став одним з провідних політичних діячів Єгипту, керівником націоналістичної партії. Я дуже здивувався цьому, адже пропагандисти не втомлювалися стверджувати, що націоналізм, як явище взагалі, це щось жахливе, і ось націоналіст (нехай навіть і єгипетський) – Герой Радянського Союзу! До речі, цей «герой» і великий «друг» Радянського Союзу згодом у своїй країні заборонив комуністичну партію Єгипту, а всіх єгипетських комуністів просто фізично знищив.

Вже набагато пізніше я переконався, що увесь світ живе за законами націоналізму, який передбачає, що кожен громадянин повинен дбати в першу чергу про благо своєї країни, віддавати всі сили її розвиткові і процвітанню, у разі необхідності захищати свободу і незалежність держави на відміну від комуністичної вигадки під назвою «інтернаціоналізм», який не має під собою жодної реальної основи. Бо хто ж назве людину, а тим більше націю, сповна розуму, якщо вона буде дбати не про власний добробут, а про те, щоб якомога краще жили негри в Африці, чи жителі країн Азії та Південної Америки?

Раніше, в радянські часи, вживали термін «український буржуазний націоналізм». Чому буржуазний? Якщо є буржуазний, то логічно припустити, що має бути і пролетарський націоналізм, але на це запитання не дав би відповідь жоден з комуністичних пропагандистів. Тож пропоную на прикладі головних положень Програми однієї з найстрашніших для комуністів націоналістичних організацій – Української Повстанської Армії (УПА) – ознайомитися з «буржуазною» суттю українського націоналізму. Але спочатку хочу зазначити, що мало хто знає історію створення УПА, її діяльності і цілі, які вона перед собою ставила.

Більшість людей вважають, що УПА створив і керував нею Степан Бандера. Та це не так. Бандера був заарештований німцями після того, як разом зі своїми соратниками по ОУН проголосив про створення незалежної української держави і практично до закінчення війни просидів у концтаборі «Заксенхаузен». УПА створив за дорученням Президента УНР Андрія Лівицького на базі «Поліської Січі», яка діяла на Волині і Поліссі, воюючи з німецькими загарбниками, її отаман Тарас Бульба-Боровець. Поліська січ була реорганізована в УПА на початку 1942 року і вже як УПА продовжила збройну боротьбу з окупантами. Пізніше контроль над нею, дійсно, захопили бандерівці і нині про неї згадують саме в такому контексті, замовчуючи історію її створення і постать першого командуючого Бульби-Боровця. Цьому є певні політичні причини, але це тема іншої розмови.

Отже, деякі положення Програми УПА під назвою «За що бореться Українська Повстанська Армія»:

– УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові української держави (урядові УНР в екзилі, який визнавали більшість провідних країн світу – А.Р.).

– УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та класових міжусобиць УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.

– УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави. Про державний лад і форму володіння державою буде вирішувати своєчасно тільки увесь народ за посередництвом своїх представників в парламенті самостійної України або загальним голосуванням.

– УПА бореться за перебудову Східної Європи за принципом етнографії. Кожний народ мусить мати свою суверенну державу, а не каратися під насильною окупацією чужої імперії.

– УПА визнає засади демократії як єдино правильні для української народної держави. Українська держава мусить базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи однокласових доктринах, а на широких основах територіального патріотизму. Добрими патріотами української держави можуть бути не тільки одні українці, але також представники всіх інших національностей, що чесно визнають Україну своєю Батьківщиною.

– УПА бореться за абсолютну рівноправність всіх громадян незалежно від їх статі, стану, національності та релігії. Всі громадяни мусять мати однакові права і однакові обов’язки.

– УПА бореться за відновлення вільної діяльності всіх віровизнань та церкви як одного з дуже важливих чинників національно-державного будівництва.

– УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшості ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі права оборони трудящого люду перед державним капіталом, так само як і перед капіталом приватним.

– УПА бореться за якнайскоріше уконстатування в українській державі: 1) державної власності; 2) комунальної власності; 3) кооперативної власності; 4) приватної власності. Кожна форма володіння власністю мусить бути рівноправна перед законом.

– УПА визнає за конечну потребу безпосередньої державної адміністрації тільки для воєнної та тяжкої промисловості. Всі інші галузі мусять планово переставитись на адміністрацію комунальної, кооперативної та приватної ініціативи.

– УПА бореться за негайне переставлення фабрик та заводів на дійсну, а не фіктивну власність трудового народу.

– УПА визнає за найвідповідніше в майбутній державі державне, кооперативне та приватне хліборобство. Спекуляція землею та великовласницьке поміщицтво виключається. Землю надає держава законним актом на вічну приватну власність тому, хто її обробляє безплатно.

– УПА бореться за право на безкоштовну освіту і повну культурну, соціальну та санітарно-медичну опіку для всіх громадян.

Як бачимо, є всі підстави вважати цю програму швидше соціалістичною, ніж буржуазною, бо ж вона спрямована на захист найширших верств трудящих, а не буржуазії і капіталістів. Якби суспільні відносини в Україні були побудовані у відповідності до програми націоналістів, то не було б у нас глитаїв-землевласників, які володіють десятками тисяч гектарів землі і капіталістів – власників заводів, фабрик, газет, кораблів, надра держави, всі її багатства належали б народу, а не Єфремовим, Януковичам, Вілкулам, Коломойським, Королевським, Царьовим та іншим олігархам. Та й президентів ми обирали б не з середовища мільярдерів.

Повернемося до стислого аналізу політичної течії під назвою «Фашизм». Починалася вона як одна з лівих, близьких до соціал-демократії, соціалізму і комунізму. 23 березня 1919 року Б.Муссоліні на базарній площі Мілану оголосив про створення фашистської партії. Муссоліні розчарувався в практичній діяльності соціалістів, вважав, що вони надто мляво відстоюють свої ідеї і права трудящих, що демократичні засоби боротьби малоефективні, перемогу можна здобути лише у рішучій боротьбі. Для цього потрібна партія не демократичного, а тоталітарного типу, коли для партії і держави вирішальною є воля однієї особи – керівника, вождя. Саме цим і характеризується фашизм: один вождь, одна партія (іноді їх може бути кілька, але решта – сателіти керівної), одна ідеологія, державний контроль над усіма сферами громадського життя, мілітаризація держави, жорстке придушення інакомислення, агресивна зовнішня політика. Головною тезою пропаганди є: «Влада і народ – єдині». Гітлер додав до доктрини фашизму, запропонованої Муссоліні, ще й ідею расово-національної нетерпимості. Таким чином можна констатувати, що фашизм і комунізм практично абсолютно тотожні, як близнюки. Різниця полягає лише в тому, що шовінізм Гітлера був спрямований проти людей інших націй – неарійців, а шовінізм більшовиків – проти буржуазії, інтелігенції, духовенства й інших непролетарських верств населення. У Німеччині був національний шовінізм, а в СРСР та інших країнах, де влада була в руках комуністів, – соціальний. Головна ж суть режимів – диктатура – була спільною. Ще Ленін говорив: «Понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стеснённую непосредственно на насилие опирающуюся власть». І ще: «Народ – это устало ищущая выхода масса, от которой требуется беспрекословное повиновение воле советского руководителя, диктатора».

Після Другої світової війни комуністичні ідеологи стали твердити, що нібито Радянський Союз завжди був у перших рядах боротьби з фашизмом, та це далеко не так. Більшовики відразу визнали фашистів за братів по класу, ідейних братів. У 1926 році під час зустрічі Б.Муссоліні з Каменєвим, який був тоді послом СРСР в Італії, дуче сказав, що більшовизм – це слов’янський фашизм. В СРСР виникли і активно діяли кілька фашистських партій і громадських організацій (вони, щоправда, згодом були ліквідовані, бо ж в тоталітарній державі повинна бути тільки одна партія).

Ось що писав полум’яний трибун революції і більшовизму В.Маяковський:

Товарищи фашисты,

Милости просим

Вместе власть

Буржуев сбросим!

Фашисты и большевики –

Пролетарии-братья,

Крепите над миром

Красные объятья.

Пролетарии, стройтесь

В единую линию:

Сегодня командуют

Троцкий и Муссолини.

Красное знамя

Борьбы пролетариев

Сегодня развёрнуто

От России до Италии.

(«Известия», 31.11.1922)

А ось що писали радянські газети, коментуючи прихід до влади фашистів у Німеччині: «В феврале 1933 года в Германии победила социалистическая революция, к власти пришла Национал-Социалистическая рабочая партия Германии – партия рабочего класса во главе с его вождём товарищем Адольфом Гитлером». Це ж саме твердив і фюрер. 1-3 липня 1933 року на нараді з вищим керівництвом СА і СС Гітлер категорично заявив, що соціалістична революція в Німеччині завершилася перемогою. Через кілька днів, 6 липня, на нараді з імперськими намісниками він повторив ці слова, додавши, що тепер потрібно перевести вільний потік революції в надійне русло еволюції.

Тож немає нічого дивного, що Німеччина і СРСР були найближчими союзниками і друзями, всіляко підтримували один-одного. Саме Радянський Союз разом з Німеччиною виступили в ролі паліїв Другої світової війни, бо ж спільний напад на Польщу став її початком. Наприкінці 30-х років виникла так звана вісь Берлін-Рим-Москва-Токіо – коаліція найагресивніших країн, метою яких було підкорення усього світу, встановлення «нового порядку». Щоправда, і Сталін, і Гітлер претендували на роль одноосібного диктатора світового рівня, вважали, що саме його імперія повинна панувати. Це, приховане до певного часу протистояння, призвело до того, що два червоних диктатори, які намагалися перехитрити один-одного, посварилися між собою, розпочалася війна між ними, але це аж ніяк не перекреслює той факт, що цьому передував досить тривалий період дружби і спільних дій.

Російська Федерація, яка проголосила себе правонаступницею СРСР, не відмовилася ні від імперських амбіцій, ні від ідеології комунофашизму. Політичний режим у цій країні має всі ознаки фашизму. Вінстон Черчіль, розуміючи, що більшовизм і фашизм практично нічим не відрізняються один від одного, після закінчення Другої світової війни сказав пророчі слова: «Фашисти майбутнього будуть себе називати антифашистами». Так і сталося. Нині російська пропаганда твердить, що владу в Україні захопили фашисти, що саме проти фашизму воюють так звані «ополченці» так званої «Новоросії». Таким чином діє старий метод, коли злодій найголосніше кричить: «Тримай злодія!». Путінські пропагандисти не втомлюються повторювати брехню, що УПА воювала на боці німців, хоча все було навпаки, згадують батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд», які входили до складу німецьких військ. Так, були такі батальйони (вони до УПА не мали жодного стосунку), нараховували ці підрозділи щонайбільше кілька тисяч осіб. Але історична правда полягає у тому, що в РОА (Русская освободительная армия) Власова і в багатьох інших військових з’єднаннях та частинах на боці німців воювало загалом близько 1,5 мільйонів росіян.

В Україні немає жодної політичної партії чи громадської організації, які б сповідували фашистську ідеологію, а в Росії їх кілька десятків. Можна назвати лише найбільш відомі. Це «Русское национальное единство» О.Баркашова, «Центр консервативных исследований» О.Дугіна (базується, до речі, при факультеті соціології Московського Державного університету, субсидується державою), «Национал-социалистическое общество», яким керує помічник одного з депутатів Держдуми РФ Д.Румянцев, Национально-патриотический фронт «Память», Русское национальное единство, Народно-национальная партия, Национально-республиканская партия России, партія «Национальный фронт», Русский национальный союз, Национально-державная партия России, Национально-социальный союз, Легион «Вервольф», отделение «Русской партии», Народно-социальная партия, партия «Родина: здравый смысл», «Партия дела». Один з найвідоміших діячів російського фашизму Д.Рогозін є, фактично, одним з керівників держави – займає посаду заступника голови уряду РФ з питань військово-промислового комплексу. А хіба не фашизм, великодержавний шовінізм і людиноненависництво – ідеї і промови одного з провідних політичних діячів Росії Жириновського? Ще один з ідеологів російського фашизму М.Калашніков (В.Кучеренко), який називає себе «фашистом, який поважає Сталіна», пишається тим, що впершее в Москві ще у 80-і роки минулого століття організовував марші фашистів в есесівській формі, є радником керівника уряду РФ Мєдвєдєва. Нині марші і мітинги фашистів під прапорами зі свастикою, а часом і з портретами Гітлера давно нікого не дивують.

В Україні немає жодної газети, радіо- чи телепрограми, які б проповідували фашистську ідеологію, в Росії ж таких ЗМІ десятки. Ще у 1992 році засновано газету «Чёрная сотня», з 2003 року виходить газета «Православный набат», з 2005-го – «Православная Русь», «Союз русского народа». Серед неприховано фашистських видань газети «Атака», «Вече рода», «За русское дело», «Клич», «К топору», «Националист», «Нация», «Наш марш», «Русский националист». Загалом їх більше півсотні. Той же М.Калашніков має власний блог в інтернеті, веде телепрограми. Втім, Калашніков – лише один з представників російського фашизму, які вільно себе почувають у медіа-просторі, бо навіть центральні російські телеканали іноді важко відрізнити від відверто фашистських. Процвітає фашизм і на побутовому рівні. Звичними стали побиття і вбивства людей інших національностей, насамперед – вихідців із країн Середньої Азії, нерідко в оголошеннях щодо прийому на роботу можна прочитати: «На роботу приймаються тільки росіяни».

Кожен день війни, яку веде Росія в Україні, наближає її крах. Тож нам потрібно вистояти, як би скрутно не було. Бо ж пора остаточно покінчити як з фашизмом, який бурхливо розцвів у Росії, так і з її імперськими амбіціями. Колись давно, у древньому Римі, визначальною тезою впродовж багатьох років був вислів: «Карфаген має бути знищений!». Сьогодні прийшов час зрозуміти, що Росія, як імперія, не має права на існування, вона є загрозою для усього світу, бо саме вона є розсадником фашизму і терроризму, воістину Імперією Зла.

Анатолій РЯБОКОНЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *