Проєкт
Закону України
«Про державне правонаступництво України»
Преамбула
Керуючись Конституцією України, та спираючись на тисячолітню традицію українського державотворення на основі здійсненого Українською нацією права на самовизначення.
Беручи до уваги безперервність української державно-правової традиції, яка була започаткована з часу заснування Києва та продовжена у Русі, Галицько-Волинському князівстві, Королівстві Русь, Великому князівстві Литовському і Руському, Війську Запорозькому, Гетьманщині, Українській Народній Республіці, Кубанській Народній Республіці, Українській Державі (Гетьманаті), Західноукраїнській Народній Республіці, Карпатській Україні, та всіх інших Українських державних утворень, що були створені Українською нацією.
Визнаючи особливість державної традиції започаткованої Українською Народною Республікою, як першої національної держави Української нації створеної у двадцятому столітті. Та на підставі ухваленого Українською Центральною Радою 22 січня 1918 року IV Універсалу яким проголошено створення самостійної, незалежної, вільної, суверенної держави – Української Народної Республіки, тим самим відновивши національну державність Української нації.
Враховуючи бажання Української нації жити в єдиній та незалежній державі, що було підтверджено у другій половині лютого 1918 року рішенням членів Законодавчої Ради Кубані, про прилучення Кубанської Народної Республіки до складу Української Народної Республіки, Універсалом Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 року про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, та схваленого Президентом та прем’єр-міністром Карпатської України Акту 21 липня 1939 року, про непорушність принципу соборності українських земель. Тим самим закріплюючи основоположні принципи існування української державності, як незалежної та єдиної національної держави, складеної з всіх українських етнографічних територій.
Засвічуючи непорушність та невід’ємність української етнографічної території, в тому числі й Криму від Української Народної Республіки, та незаконність їх відторгнення вчиненої іноземними державами, після військової агресії проти Української Народної Республіки. Наголошуючи на тому, що Українська Народна Республіка ніколи не зрікалась прав на українські етнографічні території, та ніколи не визнавала легальності їх військової окупації та анексії вчиненої іноземними державами.
Враховуючи століття бездержавності Української нації, та політику держав, що окупували Україну з метою подальшої її колонізації. Наголошуючи на тому, що держави поневолювачі України, задля реалізації своєї мети вчиняли всі можливі злочини супроти Української нації, в тому числі злочини Геноциду та Етноциду. Тим самим ми засвідчуємо священне право та обов’язок Української нації вести постійну політичну та збройну боротьбу, супроти будь-якої іноземної держави яка намагаються зруйнувати українську державність, та посягає на національну ідентичність, етнічну самобутність, віру, культуру, мову, традиції, звичаї, та цінності Української нації, в тому числі її священне право на життя.
Відкидаючи будь-які намагання держав, що окупували Україну та поневолили Українську націю в минулому, в спробі легалізувати та приховати свої тогочасні злочинні наміри та дії, ми проголошуємо, що Українська Держава відновила свою державну незалежність 24 серпня 1991 року, та успадкувала право на державний суверенітет від Української Народної Республіки, що підтверджено Грамотою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі, та спільною заявою Президента, Прем’єр-Міністра, та Голови УНРади Української Народної Республіки в екзилі від 22 серпня 1992 року.
Тим самим Верховна Рада України приймає цей Закон, що має на меті визначити державне правонаступництво України, та закріпити статус України як національної держави Української нації, й визначити правовий статус України під час перебування під окупацією іноземних держав, які несуть історичну та юридичну відповідальність за всі злочини вчинені ними та їхніми воєнізованими формуваннями, на окупованих ними територіях України.
Стаття 1. Державне правонаступництво України
1. Акт проголошення незалежності України ухвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991 року, відновив державну незалежність України.
2. Україна є державою спадкоємицею державотворчої традиції всіх попередніх форм української державності, створених з часу заснування Києва до дня відновлення державної незалежності України.
3. Україна є державою правонаступницею Української Народної Республіки.
4. Україна може проголосити себе державою правонаступницею будь-якого попереднього українського державного утворення, тим самим успадкувавши всю повноту її державного суверенітету.
Стаття 2. Державний суверенітет України
1. Державний суверенітет України ґрунтується на акті проголошення незалежності України, ухваленому Верховною Радою України 24 серпня 1991 року, та схваленого всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.
2. Державний суверенітет України отриманий з часу відновлення державної незалежності України, не можу бути скасований, переглянутий, обмежений, звужений, зменшений чи переданий.
3. Будь-який міжнародний договір, нормативно-правовий акт, рішення прийняте або ухвалене суб’єктом (суб’єктами) міжнародного права яке порушує частину першу чи другу даної статті, є нікчемними та не мають жодної юридичної сили для України.
4. Державний суверенітет України може бути збільшений та примножений, шляхом проголошення України державою правонаступницею попереднього українського державного утворення, або іншим способом передбачених законом.
5. Україна з 22 серпня 1992 року є правонаступницею всієї повноти державного суверенітету Української Народної Республіки.
6. Державне правонаступництво України від Української Народної Республіки не може бути підставою, для порушення чи скасування частини першої або другої даної статті.
Стаття 3. Державницька (титульна) нація України
1. Правовою та історичною основою існування української державності є право української нації на самовизначення.
2. Юридичною основою державної незалежності України є право української нації на самовизначення. Відновлення державної незалежності України відбулося на підставі реалізації українською нацією права на самовизначення.
3. Державна спадкоємність України від державотворчої традиції попередніх форм української державності, ґрунтується на праві української нації відновити історичну непорушність та спадковість українського державотворення.
4. Державне правонаступництво України від попередніх українських державних утворень, ґрунтується на праві української нації встановлювати (відновити) історичний та юридичний зв’язок між створеними нею українськими національними державами.
5. Україна є національною державою української нації. Єдиною державницькою (титульною) та державотворчою нацією в Україні є українська нація. Виключне право на реалізацію права на самовизначення на території України належить українській нації.
6. Українська нація є головною частиною Українського народу. Україна сприяє консолідації Українського народу (громадян України всіх національностей) на основі й навколо української нації, її культури, мови, історії, самобутності, традицій.
7. Будь-які дії спрямовані на обмеження чи зменшення національних, культурних, економічних, політичних та державних прав української нації в Україні заборонені. Україна сприяє розширенню та посиленню ролі української нації в процесі державотворення в Україні.
8. Україна підтримує розширення національних, культурних, економічних, політичних прав української нації закордоном. Україна зобов’язана протидіяти політиці іноземних держав спрямованих на асиміляцію української нації.
9. Україна сприяє збереженню українською нацією своєї національної ідентичності, етнічної самобутності, віри, мови, культури, традицій, звичаїв та цінностей.
10. Громадяни іноземних держав, та особи без громадянства які належать до української нації (нащадки українців до четвертого покоління включно), мають право відновити юридичний зв’язок з Україною через набуття “Карти Українця/Українки”. Підстави та порядок отримання, позбавлення “Карти Українця/Українки” визначаються законом.
Стаття 4. Державний кордон України
1. Кордони України з часу відновлення державної незалежності України є цілісними та недоторканими. Будь-який міжнародний договір, нормативно-правовий акт, рішення прийняте або ухвалене суб’єктом (суб’єктами) міжнародного права, яке порушує цілісність та недоторканість кордонів України які були встановлені 24 серпня 1991 року, є нікчемними та не мають жодної юридичної сили для України.
2. Державне правонаступництво України від Української Народної Республіки не може бути підставою для порушення, перегляду, чи скасування кордонів України які були встановлені 24 серпня 1991 року.
Стаття 5. Українські етнографічні території
1. Україна визнає важливість збереження українських етнографічних територій як частини земного простору де живе, процвітає та множиться українська нація.
2.Україна підтримує та сприяє створенню українських національно-територіальних автономій, на українських етнографічних територіях, які не увійшли до складу України 24 серпня 1991 року.
Стаття 6. Адміністративно-територіальний устрій України
1. Україна є унітарною державою. Зміна форми адміністративно-територіального устрою України заборонена. Жодна адміністративно-територіальна одиниця України не наділена власним суверенітетом, та не може посягати на неподільність державного суверенітету України.
2. Федералізація України забороняється. Будь-які дії спрямовані на перетворення України на федеральну державу того чи іншого типу (виду) заборонені.
3.Створення на території України автономій; територіальних, адміністративно-територіальних, національно-територіальних, або будь-яких інших пов’язаних з територією України забороняється. Будь-які дії спрямовані на створення в Україні автономії того чи іншого типу (виду) які пов’язані з територією України заборонені.
4. Державне правонаступництво України від Української Народної Республіки не може бути підставою для перегляду, порушення, скасування чи зміни унітарного устрою України.
Стаття 7. Україна і Релігія
1. Україна визнає релігію великою цінністю що сприяє розвитку духовно-моральних сил людини, суспільства, нації та народу.
2. Україна гарантує право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
3. Україна є християнською державою, а українська нація є християнською нацією. Україна проголошує українську націю та українську державну традицію, частиною Європейської Християнської Цивілізації.
4. Україна визнає вирішальну роль Християнства в формуванні української нації та важливість його внеску в процес українського державотворення. Будь-які дії спрямовані на дехристиянізацію України та української нації забороняються.
5. Україна визнає важливість українського християнства для збереження віри, національної ідентичності, самобутності, культури, історії, традиції, звичаїв та цінностей української нації.
6. Україна покладається на Православну Церкву України та Українську Греко-Католицьку Церкву в питанні збереження, та поширення Християнства в Україні та у світі.
7. Україна підтримує намагання Православної Церкви України та Української Греко-Католицької Церкви відновити єдність українського християнства, навколо Київського Патріаршого Престолу.
8. Державне правонаступництво України від Української Народної Республіки не може бути підставою для запровадження державної релігії або створення державної церкви.
Стаття 8. Правовий статус України під час окупації
1. У період з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року Україна має правовий статус держави, що була окупована іноземними державами.
Стаття 9. Період окупації України
1. У період з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року Україна та вся її територія була окупована іноземними державами.
2. У період з 22 січня 1918 року по 17 березня 1921 року частина території України перебувала під окупацією іноземних держав.
Стаття 10. Держави відповідальні за окупацію України або частини її території
1. Україна визнає наступні іноземні держави відповідальними за окупацію України або частини її території.
1) Російська Соціалістична Федеративна Совєцька Республіка (РСФСР), правонаступником якої був Союз Совєцьких Соціалістичних Республік (СССР).
2) Російська Республіка.
3) Друга Польська Республіка.
4) Чехословаччина.
5) Угорське Королівство
6) Королівство Румунія
7) Нацистська Німеччина (Третій Рейх)
Стаття 11. Міжнародні договори укладені державою попередником України
1. Усі міжнародні договори, укладені від імені Української Народної Республіки, вважаються такими, що втратили свою чинність 18 березня 1921 року.
2. Україна не несе жодних зобов’язань за міжнародними договорами, укладеними від імені Української Народної Республіки.
3. Україна не несе жодної юридичної відповідальності за невиконання міжнародних договорів, укладених від імені Української Народної Республіки.
Стаття 12. Юридична відповідальність України
1. Україна не є відповідальною, та не несе жодної юридичної чи історичної відповідальності за злочини, вчинені іноземними державами та іноземними воєнізованими формуваннями на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
2. Україна не є відповідальною, та не несе жодної юридичної чи історичної відповідальності за злочини геноциду та етноциду які були вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
3. Україна та всі органи державної влади України, не мають права визнавати вину або юридичну чи історичну відповідальність України, за будь-які злочини вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
4. Будь-які дії громадянина України спрямовані на визнання Україною або органами державної влади України, вини або юридичної чи історичної відповідальності України, за будь-які злочини вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону, кваліфікуються як державна зрада.
Стаття 13. Юридична відповідальність української нації
1. Українська нація не є відповідальною, та не несе жодної юридичної чи історичної відповідальності за злочини, вчинені іноземними державами та іноземними воєнізованими формуваннями на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
2. Українська нація не є відповідальною, та не несе жодної юридичної чи історичної відповідальності за злочини геноциду та етноциду які були вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
3. Україна та всі органи державної влади України, не мають права визнавати вину або юридичну чи історичну відповідальність української нації, за будь-які злочини вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
4. Будь-які дії громадянина Україна спрямовані на визнання Україною або органами державної влади України, вини або юридичної чи історичної відповідальності української нації за будь-які злочини вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону, кваліфікуються як державна зрада.
Стаття 14. Юридична відповідальність українського національно-визвольного руху
1. Борці за незалежність України у XX столітті не є відповідальними, та не несуть жодної юридичної чи історичної відповідальності (індивідуальної або колективної) за злочини, вчинені іноземними державами та іноземними воєнізованими формуваннями на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
2. Борці за незалежність України у XX столітті не є відповідальними, та не несуть жодної юридичної чи історичної відповідальності (індивідуальної або колективної) за злочини геноциду та етноциду які були вчинені на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону
3. Україна та органи державної влади України не мають права визнавати, вину або юридичну чи історичну відповідальність (індивідуальну або колективну) осіб які визнанні борцями за незалежність України XX столітті, у вчинені будь-яких злочинів на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону
4. Будь-які дії громадянина України спрямовані на визнання Україною або органами державної влади України, вини або юридичної чи історичної відповідальності (індивідуальної або колективної) осіб які визнанні борцями за незалежність України XX столітті, у вчинені будь-яких злочинів на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону, кваліфікуються як державна зрада.
Стаття 15. Юридична відповідальність іноземних держав за окупацію України або частини її території
1. Держави що окупували Україну або частини її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону або їх правонаступники, несуть юридичну та історичну відповідальність за окупацію України або частини її території.
2. Держави що окупували Україну або частини її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону або їх правонаступники, несуть юридичну та історичну відповідальність за злочини, вчинені ними та їхніми воєнізованими формуванням на окупованих ними територіях України.
Стаття 16. Право України на компенсацію та відшкодування шкоди (збитків)
1. Україна має право вимагати матеріального відшкодування та компенсацію шкоди (збитків), та сплати репарації й реституції за:
1) За період окупації України або частини її території, у держав перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками.
2) За злочини вчинені державами, що окупували Україну або частину її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками.
3) За злочини вчинені на території України воєнізованими формуванням держав, що окупували Україну або частину її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками.
4) За ведення агресивної війни проти УНР у держав, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками.
2. Україна додатково має право вимагати:
1) У держав, що окупували Україну або частину її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками, визнання ними вини та юридичної й історичної відповідальності за окупацію України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
2) У держав, що окупували Україну або частину її території, перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або у держав які стали їх правонаступниками, визнання ними вини та юридичної й історичної відповідальності, за злочини вчинені ними та їхніми воєнізованими формуваннями на території України, під час окупації України або частини її території, період якої визначений в статті 9 даного закону.
3. Порядок і спосіб стягнення компенсації та відшкодування шкоди (збитків) та сплати репарації й реституції у держав перелік яких зазначений в статті 10 даного закону, або їх правонаступників визначаються законом.
Стаття 17. Реабілітація українського національно-визвольного руху
1. Україна оголошує та визнає реабілітованими всіх осіб які відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» належать до борців за незалежність України у XX столітті.
2. Україна не визнає вироків судів та рішень органів поліції, слідства, прокуратури, органів державної безпеки, держав що окупували Україну або частину її території, перелік яких визначений в статті 10 даного закону, стосовно осіб які відповідно до чинного законодавства України визнані борцями за незалежність України у XX столітті.
Стаття 18. Державні символи українських державних утворень XX століття.
1. Публічна наруга над державним прапором чи державним гербом українського державного утворення створеного у XX столітті, кваліфікується як наруга над державними символами України.
2. До українських державних утворень створених у XX столітті, належать:
1) Українська Народна Республіка.
2) Кубанська Народна Республіка.
3) Українська Держава (Гетьманат).
4) Західноукраїнська Народна Республіка.
5) Карпатська Україна.
Стаття 19. Символи українського національно-визвольного руху XX століття.
1. Публічна наруга над символами українських військових, безпекових, підпільних, революційних, повстанських, партизанських, мілітарних, воєнізованих або парамілітарних формувань та частин, які відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» належать до борців за незалежність України у XX столітті, кваліфікується як хуліганство.
Стаття 20. Державні свята присвячені державному правонаступництву України
1. Задля засвідчення непорушності та спадковості української державної традиції, та збереження в пам’яті українського народу найбільш важливих подій українського державотворення, встановлюються наступні державні свята:
1) 22 січня – День незалежності та соборності Української Держави.
2) 16 лютого – День державності Кубанської України.
3) 15 березня – День державності Карпатської України.
5) 15 липня – День Хрещення Русі – України та День Української Державності.
6) 24 серпня – День відновлення незалежності Української Держави.
7) 19 жовтня – День державності західних земель України.
2. Задля вшанування пам’яті героїв які присвятили своє життя боротьбі за створення, збереження та відновлення незалежності Української Держави встановлюється наступне державне свято:
1) 23 травня – День Героїв.
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
- Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем опублікування.
- Закон України «Про правонаступництво України» (№ 1543-ХІІ) діє в частині, яка не суперечить цьому Закону.
- Кабінету Міністрів України протягом одного року з дня набранням чинності цим Законом:
а) Забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону;
б) Привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
в) Забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.