По складенні мойого приречення до рук членів Вужчого Проводу Українських Націоналістів 12. жовтня 1938 року, було одним з перших моїх завдань познайомитися з тими з референтів ПУН, які до ВПУН не належали. Були вони розміщені по найголовніших європейських центрах — в Римі, Відні, Празі, Берліні, Брюсселі, Парижі й Лондоні; за океаном в окремій місії були ген. Курманович і полк. Сушко.
Одним з перших, з яким пришилося зустрітися мені у Відні, був д-р Олег Кандиба, Ольжич. Стрункий, високий, майже ще юнак, з ледве засіяним вусом, вродливий і гарної будови, з несміливими рухами, дещо похилої постави. Хоч попереджений був Ольжич Сеником-Грибівським про нашу зустріч, помітне було змішання його при нашім привітанні, якесь хвилювання не покидало його в початковій частині нашої розмови і через це утруднювало його старанно приготований і складений звіт з праці в ділянці веденої ним культурно-освітньої референтури. Щойно по звіті, при дискусії, повернув він до «рівноваги» і щойно тут заблищав своєю ерудицією і ґрунтовним знанням довіреного йому ще покійним Вождем ресорту, виявляючи при цьому прикмети доброго організатора.
Свій ресорт розбудував Ольжич відповідно до многогранних завдань, що їх ставила в повнім розвою ОУН, в могутній апарат з кількадесятьма ближчими і кількадесятьма дальшими співробітниками, з чого приблизно третина на рідних землях, решта поза ними – в Европі й за океаном. Культурно-освітню ділянку довів Ольжич до неперевищеного розквіту, завдяки вже признаному імені визначного вченого й автора ряду наукових цінних праць, завдяки рідким особистим прикметам і завдяки вмілому та старанному доборові співробітників; окреме місце займав покійний в українській поезії останньої доби. Місцем осідку його була Прага, де містився і його «штаб» з видавництвами. Свій ресорт вів Ольжич сам безпосередньо майже до кінця 1942 р. і передав його щойно коли по призначенні його заступником голови ПУН й намісником на рідних землях — виявилося, що треба його відтяжити з того ресорту, якщо мав він справитися з надміром завдань у Києві. Бо ж справді в руках його збігалися тоді нитки чи не повноти справ у тодішнім житті. Попри суто організаційні справи, він приймав живу політичну участь в працях УНРади під головуванням проф. Величківського, він давав напрямок політичній лінії нашого органу «Українське Слово» під редакцією ред. Рогача, він ініціював і вів ряд літературних і мистецьких установ при помочі Олени Теліги, за його почином зростає з тижня на тиждень кількість громадських і господарських установ. І на все це він знаходив час, не відмовляючи нікому, хто до нього звернувсь, сам не доїдаючи, благенько одягнений, не досипляючи, живучи пустельничим та аскетичним життям, життям святця.
Своє останнє призначення заступником голови ПУН завдячував Ольжич не випадкові, а попри духові цінності свої, головно вкладові своєї невпинної і жертвенної праці, зокрема на рідних землях серед найтяжчих умовин окупаційного режиму, коли український націоналіст для німецької влади був ворогом число 1 і, як такий, гонений був і переслідуваний, немов звірина. Подиву гідними є стійкість і відвага Ольжича в Київському періоді його діяльности, незвичайна сторожкість і зручність у виминанні стількох небезпек і загроз життя для нього і членів тодішнього керівного на рідних землях осередку ОУН. Не забуду, з якою переконливістю старався він доказати необхідність мойого переходу в глибоке підпілля і знехтування накиненої мені заборони виїзду з Берліна. Необхідність вдержати якнайдовше незвичайно важні зв’язки з дипломатичними представництвами приязних нам народів, використання ряду можливостей, які ще були до осягнення в даній ситуації та в кінці свідомість автоматичного примінення репресій супроти ОУН зі сторони Ґенггапо, — були поважною перешкодою у здійсненні мною вимоги чи поради Ольжича.
Його кожночасна оцінка ситуації була вірна і його передбачування правильні; тим пояснити треба, що своєчасно відтягнув він наш осередок з Київщини і врятував від загибелі ряд провідних людей. Наші особисті взаємини мало назвати дружніми, вони розвивалися весь час в атмосфері найбільшого довір’я і взаємної відцаности; затіснилися вони передусім по житомирськім морді, вчиненім на О. Сенику і на М. Сціборськім, коли чим раз наочніше ставало, що керму наших справ на рідних землях слід передати в досвідчені руки Ольжича.
Підпавши під арешт Ґештапо в січні 1944 року, я спокійний був за наші ряди, бо знав, що з ними е Ольжич. Яким же важким ударом для мене була відомість у третім дні мойого побуту в «зондербараку» Саксенгавзенського табору, що Ольжич, закатований, згинув у цім же бараку несповна два місяці перед моїм перенесенням туди зі «зондергавз» ч. 3.
Відомість цю отримав я дивним, як на тюремні тодішні умо- вини, способом, в часі мойого проходу. Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараді». Підкінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не стало на чолі їх Ольжича. Мов громом, уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появляється на шибці напис: «Степан Бандера».
— Ну, і здибались, — подумав я. — Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі.
Зі стоїчним спокоєм заявив мені комендант табору «штан- дартенфюрер» Кайндель, що тіло Ольжича спалене в таборовій крематорії і великодушно заявив готовість видати рідні тлінні останки покійника, очевидно на це, щоб обіцянки цієї не додержати, коли я при моїм звільненні з того табору вимогу на видачу урни з останками Ольжича йому поставив. Винен в смерти Ольжича тодішній референт українських справ в царстві Гімлера «оберреґірунґсрат» Вольф, який при переслуханні мене вважав за доцільне в присутності «кримінальрата» Шульце в келії ч. 36 сповістити мене про смерть Ольжича, подаючи в нескладний спосіб, як причину смерти, самогубство і предкладаючи дві картонки, записані почерком Покійника, мовляв, на доказ, чому Ольжич наклав на себе петлю. Слова, записані Покійним Ольжичем, не тільки що не доводили твердження ката Вольфа, а навпаки, давали свідоцтво стійкости й гарту духа цього великого Революціонера, який в обличчі смерти, серед звірських катувань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН.
Впав на пості Герой, якому не багато рівних; впав Провідник молодого націоналістичного активу, якому не знайшов я досі нікого рівного; впав Друг сердечний, якому рівного не знаю чи найду ще; — незрівняний зразок Борця за волю України для грядучих поколінь.
З книги “ОУН 1929-1954”