(Епізод з часів німецької окупації Києва у час Другої світової війни)

О.Теліга 15 січня 1942 року у листі до провідного діяча ОУН О.Лащенка (це передостанній з відомих її листів), розповідаючи про події і настрої в окупованому гітлерівцями Києві, пише серед іншого: «Я[ків]  засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими»»[i].

При першодруці цього листа у збірнику «Прапори духа. Життя і творчість О.Теліги», що вийшов у Німеччині 1947 р., упорядник О.Штуль (був у 1941—42 рр. у Києві) подав до цього імені такий коментар: «Мова тут про молодого поета ка­раїмського походження, що приносив дійсно талановиті поезії, не бажаючи їх містити в «Новому Українському слові», ні в російськомовному журналі[ii], що виходив за редакцією Дудіна, який виявився більш принциповим, як українець — Штепа. Я[ків]  залишався у Києві, й його прізвища не розкриваємо зі зрозумілих причин»[iii].

Тепер власне про самого Якова, Якова Гальперіна. Єврейський хлопчик, народився у квітні 1921 року Києві. Родина в останні роки перед війною мешкала на тодішній Малій Васильківській (нині Шота Руставелі). Один з його тогочасних знайомих Якова згадував: «його родина складалася з чотирьох осіб: його самого, його батька, матері і сестри. Вони у чотирьох займали дві суміжні кімнати в комунальній квартирі, в бельетажі»[iv].

Літературознавець і поет Р.Заславський зібрав свідчення окремих людей, котрі знали Я.Гальперіна, вони зокрема описують його зовнішність: «Невисокий на зріст. Кругловидий. Зуби великі, але рідкі, можливо тому, ховаючи їх, завжди стискував губи», «не дивлячись на сильну кульгавість, він ходив швидко, легко»[v],

Вчився Яків у 6-й середній школі з українською мовою викладання, що на Урядовій площі, тепер це Михайлівська площа (у цьому перебудованому приміщенні нині розташована Дипломатична академія України).

Потяг до віршування, а він писав українською і російською мовами, привів його до гуртка в Палаці піонерів і жовтенят, який містився у приміщенні нинішньої Національної філармонії (сучасна адреса — Володимирський узвіз, 2), керував тоді цим гуртком літературний критик Є.Адельгейм, там, серед іншого, проводилися зустрічі з українськими поетами, обговорювалися нові твори гуртківців тощо.

1939 року до 125-річчя від дня народження Т.Шевченка проведено всеукраїнський літературний конкурс на який подав свої поезії і вісімнадцятилітній  поет. За ці поезії, що були визнані журі кращими віршами про Т.Шевченка, Якова нагородили стипендією Народного комісаріату освіти.

1940 року Я.Гальперін вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, де на той час викладали люди з якими йому довелося жити в окупованому німцями Києві, зокрема професор О.Оглоблин, що став першим міським головою окупованого Києва, професор К.Штепа очолив відділ міської управи.

Перша відома прозова публікація Я.Гальперіна, під псевдонімом Яків Галич, датується 20 червням 1941 року, коли у «Літературній газеті» (нині це «Літературна Україна») вийшла його стаття «Про ямб і штамп». Автор пише: «Ми вимагаємо від поета тільки одного: шукати нового, не повторювати заучене. Це мінімальна вимога. Мислима, якщо не обов’язкова, боротьба в поезії напрямків, які проводять щось нове і обстоюють старе, вже встановлене, але не повинно бути застою та квітнення всесильного штампу»[vi]. Стаття вийшла за два дні до початку німецько—радянської війни.

1 липня 1941 року розпочато організовану евакуацію з Києва. Письменник А.Любченко записав у щоденнику, як проходила евакуація письменників: зранку «двір «Роліта»[vii] збуджено гудів, сповнений надзвичайного хвилювання і метушні – виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував транспортуючи «добровільних утікачів» на вокзал. Ще вночі виїхали на станцію «найвельможніші» (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо […]»[viii]. Зрозуміло, що  молодий поет Я.Галич не міг потрапити до списків на евакуацію, а мобілізувати до війська його також не могли з медичних показань. Фактично він і йому подібні виявилися нікому не потрібними і мали самостійно дбати про себе.

Яків, за словами його приятеля, киянина Н.Коржавіна «вступив чи то в ополчення, чи то у винищувальний батальйон – добровільне формування, що несло охоронну службу і виловлювало парашутистів—диверсантів. Я зустрів його перед своїм від’їздом в «Гастрономі» на розі Червоноармійської і Саксаганського, там він мені повідомив про це»[ix].

Дійсно НКВД станом на 30 червня організувало у Києві по районах міста дев’ять винищувальних батальйонів. Батальйон Сталінського району нараховував 150 осіб, його 3-й взвод з 30 осіб складався з студентів і викладачів Київського університету. Увесь батальйон мав на озброєнні 40 гвинтівок  і 3 пістолета[x]. Передбачалося, що «у випадку вимушеного відходу регулярних частин Ч[ервоної] А[рмії], необхідно заздалегідь підготовити перехід батальйонів на рейки партизанських дій, при тому своєчасно вирішити питання дотримання суворої конспірації і особливо зв’язку»[xi]. Зрозуміло, що були складені списки членів цих батальйонів для обліку, видачі зброї, харчування, забезпечення необхідним, і не можна стовідсотково твердити, що ці списки, чи їх частина не потрапили згодом до рук німців.

Які функції виконував Яків, невідомо і як довго він пробув у складі винищувального батальйону, гадати важко, бо незабаром батальйони підпорядкували Червоній армії і залучали до оборонних бойових дій. Настрої у Києві перед приходом німців були досить песимістичні, так командир одного з підрозділів винищувального батальйону студент київського вишу говорив (про це сексоти донесли НКВД), що «Радянська влада, яка гнобила народ 24 роки, закінчує своє існування»[xii].

Яків дещо романтично, як поет дивився на війну, він казав, що «Еренбург був єдиним радянським письменником, який бачив, як німці увійшли до Парижу, я хочу бачити, як вони увійдуть у Київ»[xiii].

 

***

 

В перші дні гітлерівської окупації Києва до міста прибули похідні групи ОУН, які мали завдання максимально опановувати громадське, адміністративне, економічне та культурне життя міста.

21 вересня 1941 р. зібралася ініціативна група киян, за свідченням очевидця і учасника подій: “На зборах обрано головою Управи міста Києва проф[есора] Олександра Оглоблина, а його заступником сл[авної] п[амяті] проф[есора] Володимира Багазія”[xiv]. Найпершими і найважливішими завданнями міської управи було відновлення, наскільки дозволяли обставинами воєнного часу, транспорту, електро- водо- і теплопостачання міста, налагодження реєстрації мешканців, облік і розподіл житла тощо. Необхідно було відновити навчання в школах, планувалося відкрити і вищі школи, зокрема університет, медичний інститут, політехнічний, сільськогосподарський тощо.

Важливою справою було створення у Києві загальноукраїнського представницького органу революційного передпарламенту Української Національної ради (УНРада), що нагадувало створення Української Центральної Ради у 1917 році. Отож, УНРада була створена “4 жовтня 1941 року з активною допомогою і порадою д-ра О.Ольжича (Олег Кандиба), що прибув з першою групою емігрантів. У Києві на Подолі, в одному з будинків зібралися визначні громадяни Києва для обговорення сучасного становища. На цих зборах ми одержали деякі інформації від  д-ра Ольжича щодо майбутньої німецької політики на теренах України, бо йому, як членові старої еміграції, були більш-менш знані напрямні політики” гітлерівської Німеччини[xv] писав голова УНРади М. Величківський. До складу УНРади входили зокрема голови міської управи О.Оглоблин та його наступник В.Багазій, сестра Лесі Українки І.Косач—Борисова, О.Теліга, О.Ольжич та ін.

Важливого значення надавалося пресі. Вже 29 вересня до Києва перенесено газету «Українське слово», що перед тим виходила у Житомирі, і коротко у Фастові, перше київське число мало номер 18. Головний редактор – Іван Рогач, член ОУН, політичний діяч Карпатської України. Навколо газети зібралися група письменників, журналістів, художників. Особливого звучання надала Олена Теліга, яка в другій половині жовтня 1941 року прибула до Києва і енергійно взялася за справу, вона починає редагувати літературно—мистецький додаток до «Українського слова» — «Літаври» (замість «Література і мистецтво», що його вів М.Ситник), організовує Спілку українських письменників.

Характерним є спостереження письменника, на той час редактора рівненської газети «Волинь», У.Самчука, який відвідав Київ в останній декаді жовтня 1941 року, і ось його враження від киян: “З виразними ознаками пережитого. Люди які перейшли смугу совєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки вийшли з довголітнього ув’язнення”[xvi].

У такому Києві і жив Яків. Його обличчя не мало виразних єврейських рис, бо його б давно помітили, арештували і відправили б у Бабин Яр. Проте мати паспорт на єврейське прізвище було досить небезпечно. Тому при реєстрації населення, яку проведено у місті у листопаді 1941 року, він заявив, що паспорт втратив. У подібних випадках необхідно було заповнити відповідну анкету та представити двох поручителів, після чого видавалося посвідчення особи. За словами М.Бердичевського «якісь українські інтелігенти […] допомогли йому», хто були ці інтелігенти можна лише припустити, що вони були пов’язані, чи принаймні користувалися довірою у міській управі, у того ж О.Оглоблина чи В.Багазія, які ризикнули видати євреєві Я.Гальперіну посвідчення особи на прізвище Галич. Обрано було воно не спроста, бо саме під цим псевдонімом, як ми говорили вище, Я.Гальперін друкувався до війни. М.Бердичевський називає лише прізвище Світозара Драгоманова, родича Лесі Українки. Сам Драгоманов нічого не міг зробити, але зробив це через свою родичку І.Косач—Борисову (сестру Лесі Українки), яка була у тісних зв’язках з групою членів ОУН. Найймовірніше саме таким чином міська управа видала посвідчення особи Я.Гальперіну, який став Я.Галичем, що врятувало його від арешту та розстрілу. Як бачимо, українські націоналісти, ризикуючи, врятували життя єврейському юнакові.

Такому ставленню до юнака сприяла його досить виразна політична позиція, що проявлялася, зокрема, у його співробітництві  з газетою «Українське слово». Тут він опублікував дві статті під псевдонімом Микола Первач: 14 жовтня «Крізь піт, сльози і кров» та 18 жовтня «Слова й діла Йосифа Сталіна». Обидві статті були вміщені на першій сторінці відповідних чисел газети. У статті про Сталіна він  досить гостро і пристрасно писав: «Сталін казав, Сталін обіцяв, Ста­лін наказував,  а люди мали одне дійсне право, ніколи   ніким не затверджене — вмерти чи то з голоду, чи то від куль НКВД.

Сталін казав, Сталін обіцяв, Сталін наказував, а люди мали ще одне дійсне право, теж ніким не затверджене, — мовчати.

Сталін казав, Сталін обіцяв, Сталін наказував, а люди мали ще одне — третє право, знову ніким не зафіксоване на папері і не затверджене на папері — плакати.

Плакати й проклинати, проклинати й чекати слушного часу, чекати в готуватися до помсти, від якої земля здригнеться»[xvii].

Стаття вказувала, що автор зробив для себе однозначний вибір, він усвідомлював, що в разі повернення радянської влади автора такої статті (і переконань) нічого доброго не чекало.

Про літературне середовище воєнного Києва згадує редактор додатку до газети «Українське слово» — «Літературна і мистецтво» Михайло Ситник, він розповідає, що О.Теліга, як редактор «Літаврів» «з більшою охотою  вміщала твори колишніх підсовєтських поетів і письменників (залишилося декілька з молодого покоління), які поступово вилазили з нір і припадали до твердої праці, як до живущого джерела»[xviii]. Серед цих поетів був і Я.Галич (Микола Первач).

У трьох числах «Літаврів»  (вийшло всього чотири)– 1, 3 і 4, редактор О.Теліга вмістила твори Миколи Первача. Це поезії «Хуга йде», «Сміх» та стаття «Література в закутті».

Вірш «Сміх» досить характерний для творчості поета, тому наводимо його повністю.

Ви чули –

Весняна злива прийшла,

шпурляючи град і грім?

Поетам снились солодкі сни

та безліч блискавих рим,

Їм бачилось: рима на риму йшла,

оди строчились вшквар —

у видавництві чемний касир

сплачував гонорар.

Але не стрінути Музи їм,

не бачити Музи їм —

вона співуча і навісна

і дасться лише навісним.

Я цілував її губи п’янкі

та на руках ніс.

Осінь ішла, хуга ішла –

зорі падали вниз.

Я говори їй – будь—що–будь,

з тобою життя пройду:

бачу  біду, чую  біду,

передчуваю біду!

Але залізо в жилах моїх,

пломінь в очах моїх,

А на вустах — тонких і злих —

непереборний сміх.

О, не забути мені, не забуть

синіх осінніх днів.

Стали жорстокими очі мої,

в серці моєму гнів.

Застерігає Коханка мене:

«Плач, скаженій, а пиши!».

«Де ти?» – питаюсь я у душі —

і не знаходжу душі.

Але відрізує Гнів: «я тут!»

Ненависть каже: «є!».

–Бери тріпочаче горе це —

воно по праву твоє!

Ні, не шукатиму вороття,

ні  не здійму каяття —

болями, радощами, слізьми,

приймаю тебе, Життя!

Болями, радощами, слізьми –

останнім хотінням клянусть[xix]

Я ще, людоньки, посміюсь,

люто ще посміюсь!

 

12 грудня 1941 року німці припинили випуск «Українського слова» разом з «Літаврами», редакцію на чолі з редактором І.Рогачем арештувано, їх незабаром розстріляли у Бабиному Яру. 13 грудня почало виходити “Нове українське слово” під редакцією К. Штепи котрий до того керував відділом освіти міської управи. В редакційній статті  першого числа “Нового українського слова” пояснювалася зміна редактора і редакції: “скрайні націоналісти прийшли з Заходу й змовилися з місцевими комуністами проти німецької влади”. А.Любченко так охарактеризував «Нове українське слово»  — «підозріла, погана газетка, ще й мені здається, великодержавницького російського напрямку»[xx]. Він не помилявся.

Київське гестапо повідомляло в Берлін 4 лютого 1942 р., що “через енергійні втручання і розстріли відповідальних редакторів київська українська газета в даний час очищена від шкідливих елементів, однак у редакціях українських провінційних газет сидять переважно націоналістичні елементи, які надають газетам не лише бажану для руху Мельника спрямованість, але очевидно постачають для ОУН нелегальні друковані матеріали”[xxi].

Спілка письменників, яку очолювала О.Теліга продовжувала діяти, поетеса раділа, що з нею залишилися «співробітники з «Літаврів», серед них був і Микола Первач.

О.Теліга 23 січня 1941 року писала до У.Самчука: «Спілка існує, літературний клуб відбувається щосуботи, стягається багато публіки»[xxii], цим клубом керував член управи Спілки Ю.Музиченко. На засіданнях клубу, у яких, зокрема, брав участь і Микола Первач відбувалися читання поетичних і прозових творів, обговорення їх.

Нам вдалося відшукати у празькому журналі «Пробоєм» ( № 1, 1942 р.) ще один вірш Миколи Первача, який у публікації датується 1940 роком. Цей вірш надруковано поруч з двома поезіями М.Ситника та інших авторів. Це була остання прижиттєва публікація поета[xxiii].

Ти, люта ненависть, володарка моя.

Я тут чужий, тут ворог – кожен стрічний.

Лиш назову своє ім’я

І буду проклятий аж тричі.

Але змовчу, кривавлячи уста

і зуби зціплю – хай конає слово.

Вогнем дихнула б річ –

і не минула б злого,

та – знаю – час ректи бо не настав.

Він прийде ще на вістрях злих мечів,

і ви почуєте ще знову і знову

поетову пророчу мову,

де слово кожне корчить біль і гнів.

 

Ситуація у Києві ставала все загрозливішою. Арештовано члена ОУН міського голову В.Багазія, багатьох інших членів і прихильників ОУН. На пропозицію виїхати з Києва О.Теліга відповіла: «коли удар буде спрямований проти Спілки, хіба може голова її покинути? Забагато людей я туди втягнула і висунула. Це заломить їх віру віру в нашу справу, коли залишити їх самими у вирішальний момент»[xxiv]. В іншій розмові, передчуваючи трагічність долі вона сказала такі слова: «Наша смерть научить інших, як їм треба жити»[xxv].

8 лютого зранку гестапівці почали арештовувати усіх хто заходив до будинку Спілки письменників (нині це вул. Десятинна, 9), арешти продовжувалися до  15 години наступного дня. Затримали голову Спілки О.Телігу, членів управи і службовців Спілки, решту затриманих випустили. Чи був там Я.Галич, невідомо.

Смерть О.Теліги і подальші репресії проти українських діячів справили гнітюче враження на Я.Галича. Але треба було жити.  Характерно, що в «Новому українському слові» він не друкувався, принаймні нам не вдалося виявити матеріалів підписаних Я.Галич чи Микола Первач. П.Штепа знав Я.Галича як автора «Українського слова», близького до О.Теліги. Він запрошував його писати до нової газети, міг і шантажувати у тій чи іншій формі, бо знав про його єврейське походження.

Справа у тому, що К.Штепа став гестапівським агентом, І.Верба в нарисі про К.Штепу пише про «зобов’язання Костя Тодосьовича (скріплене його підписом) добровільно повідомляти окупаційним властям секретні відомості про все, що бачить, чує чи довідується […] шкідницькі дії «проти  великої Німеччини»»[xxvi].

***

До того ж усього у Якова додалися складнощі приватного життя. Ще у школі він дружив з однокласницею Надією Головатенко, їхні почуття переросли у щось більше, їх вважали подружжям, хоча невідомо, чи вони оформили шлюб офіційно.

Весною 1943 року Яків несподівано побачив Надію у товаристві угорських офіцерів. Він гостро зреагував на це і, після непростої розмови з нею, перебрався до свого приятеля Б.Каштелянчука, у якого і прожив останні свої дні.

Приблизно у той же час Яків напіввипадково зустрів довоєнного знайомого, вони тоді мешкали на одній вулиці, це був Левітін (батько — єврей, а мати — українка), якого не то завербували німці, котрі, ймовірно знали про його далеко не арійське походження і тим шантажували його, не то він працював перекладачем в гестапо, за іншими даними він служив у міській поліції. Підозрювали його також у тому, що був засланий в поліцію радянськими спецслужбами з відповідними завданнями.

Між Левітіним і Надією (вони також були знайомі з довоєнного часу) існував якийсь зв’язок, схоже на те, що він шантажував її єврейським походженням Якова. Одного квітневого дня від Наді передали записку, вона просила Якова зустрітися з нею[xxvii]. Б.Каштелянчук відмовляв його, переконуючи Якова, що то пастка. Коли він вийшов з будинку його вже чекали Левітін і гестапівці[xxviii].

Так закінчилося життя поета, що встиг опублікувати лише кілька своїх статей та кілька поезій…

***

Автор складає окрему подяку за допомогу у підготовці цього матеріалу пп. І.Лазицькій вдові відомого літературознавця Р.Заславського, історику М.Ковальчуку та  журналістці О.Білозерській.

[i] Теліга Олена. Листи Спогади. – 2–ге вид., випр. – К., 2004. — С. 228.

[ii] Йдеться про газету «Последние известия», що з кінця грудня 1941 року почала виходити замість «Останні вісті» (редактор М.Ситник) додатка до «Українського слова».

[iii] Прапори духа. Життя і творчість О.Теліги

[iv] Коржавин Н. В соблазнах кровавой епохи // Новый мир. № 8, 1992. – С. 168.

[v]Яков Гальперин (Яків Галич, Микола Первач) //  Пятнадцать поэтов – пятнадцать судеб. – К., 2002. – С.78.

[vi] Яків Галич. Про ямб і штамп // Літературна газета. 20 червня 1941 р.

[vii] Роліт – будинок в якому жили члени Спілки письменників у Києві, скорочення від робітники літератури.

[viii] Щоденник Аркадія Любченка. – Львів—Нью-Йорк, 1999.– С. 42.

[ix] Коржавин Н. В соблазнах кровавой епохи // Новый мир. № 8, 1992. – С. 173.

[x] Київ у дні нацистської навали: за документами радянських спецслужб. – К.-Львів, 2003. — С.105-106.

[xi] Київ у дні нацистської навали: за документами радянських спецслужб. – К.-Львів, 2003. — С.133.

[xii] Київ у дні нацистської навали: за документами радянських спецслужб. – К.-Львів, 2003. — С.176.

[xiii] Лазицкая И. «…Право на настоящую жизнь…» // Радуга № 12, 2006. – С.148.

[xiv] Родзевич К. Перша київська похідна група ОУН // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війнй: Збірник статей, спогадів і документів. – Торонто; Нью-Йорк, 1985. – С. 104.

[xv] Величківський М. Сумні часи німецької окупації // Визвольний шлях. Ч1., 1965 р. – С. 45.

[xvi] Самчук У. На коні вороному: Спомини і враження. – Вінніпег, 1975. – С. 14.

[xvii] Микола Первач. Слова і діла Йосифа Сталіна // Українське слово. – 28 жовтня 1941 р.

[xviii] Ситник М. Кров на квітах // Орлик. – 1948. — ч.2.– С.34

[xix] У газетній публікації помилка набору, замість хотінням – тхінням.

[xx] Щоденник Аркадія Любченка. – Львів—Нью-Йорк, 1999.– С. 48.

[xxi] Донесення про події в СРСР № 164. // Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942). Т. 2. – Львів, 1998. – С. 122.

[xxii] Олена Теліга: Листи.Спогади. – К., 2004. – С. 231.

[xxiii] Вперше після довголітнього забуття кілька поезій і нарис про Я.Гальперіна надрукував Р.Заславський в у підготовленому ним збірнику «Пятнадцать поэтов – пятнадцать судеб» (2002).

[xxiv] Олена Теліга: Листи.Спогади. – К., 2004. – С. 311.

[xxv] Олена Теліга: Листи.Спогади. – К., 2004. – С. 326.

[xxvi] Верба В. Кость Штепа // Український історичний журнал № 4, 1999. – С.110.

[xxvii] Але як замітив Н.Коржавін те, що Надія «з Яшою перед його смертю розійшлися, перестали зустрічатися […]це не доказ того страшного звинувачення» (Коржавин Н. В соблазнах кровавой епохи // Новый мир. № 8, 1992. – С. 168.)

[xxviii] Яков Гальперин (Яків Галич, Микола Первач) // Пятнадцать поэтов – пятнадцать судеб. – К., 2002. – С.81.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.